Глава 42. Виринаючи з пітьми

Вузький тунель стрімко втікав униз, гублячись у нескінченних коридорах підземного комплексу. Сирени розривали повітря одноманітним завиванням, миготіли червоні аварійні лампи, а десь далеко вже лунав важкий тупіт десятків солдатів і чувся гул десятка роботів.

Брати бігли, майже не відчуваючи ні власного тіла, ні болю. За чотири місяці виснаження організм давно перестав реагувати на втому так, як реагує тіло звичайної людини. Їхні серця палали єдиним бажанням – не дозволити темним знову замкнути їх у тих камерах.

– Ліворуч! – різко кинув Іолай.

Він добре пам’ятав маршрут. Його неодноразово водили цими переходами із шоломом на голові. Не маючи зорового образу цього місця, він склав детальну картинку завдяки м’язовій пам’яті. Рахував кроки, запам’ятовував нахили підлоги, запахи, відлуння вентиляційних шахт, навіть зміну температури повітря.

Саме тому зараз він біг упевнено.

Попереду виринули герметичні двері. Іриней натиснув кнопку аварійного відкриття. Не спрацювало.

Тоді Філей вставив універсальний магнітний ключ, який вони відібрали у науковця. Двері повільно розсунулися.

– Швидше! – гукнув Іриней.

За їхніми спинами пролунали перші постріли. Білі імпульси врізалися в бетон. Один із променів ковзнув по плечу Іринея. Той лише стиснув зуби.

Вони бігли далі. Коридор несподівано вивів їх до величезної транспортної шахти. Саме тут темні перевозили обладнання між рівнями комплексу.

У центрі повільно рухалася автоматична вантажна платформа.

Іолай заскочив першим. Брати – за ним. Платформа почала підійматися.

У цей момент до шахти підбігли солдати. Посипалися постріли. Кілька разів платформу сильно трухнуло. Та вона вже підіймалася дедалі вище.

Нарешті вони вибралися на поверхню. Перед очима раптом спалахнуло денне світло. Після чотирьох місяців під землею воно різонуло очі так сильно, що всі четверо мимоволі затулили обличчя руками. Світ здавався нереально яскравим. Повітря пахло нагрітою травою, молодим листям дерев і вільним простором.

Вони стояли серед лісу на схилі Лисої гори, побіля однієї з потерн давнього форту. Масивні вали й кам'яні тунелі, зведені ще кілька століть тому, тепер були лише оболонкою для одного з найтаємніших підземних комплексів ордену. Якби хтось проходив поруч, він побачив би лише старі руїни. Вхід до підземних лабораторій приховували маскувальні поля й система оптичних проєкцій.

– Треба йти далі. Вони зараз будуть тут! – важко дихаючи, кинув Філей.

Іолай швидко озирнувся. Неподалік галявини стояли шість невеликих літальних апаратів темних. Вони нагадували гібрид земного мотоцикла й аероспідера: вузький корпус із темного композиту, довге сидіння для одного пілота, два кільцеві антигравітаційні рушії з боків і короткі стабілізатори позаду.

– Туди! – вигукнув Іолай.

Брати кинулись до апаратів.

Перший охоронець саме вибігав із підземелля. Побачивши втікачів, він потягнувся до зброї, але Ойбал випередив його. Короткий постріл із захопленого бластера збив солдата з ніг.

Іриней граціозно заскочив на найближчий літальний мопед.

– Я розберуся!

Він натиснув сенсорну панель на кермі. Двигуни загуділи, навколо корпуса пробігли сині кільця енергії.

– Працює!

Не гаючи жодної секунди, решта також осідлала машини.

Іолай торкнувся руків’я керування. У пам'яті несподівано спливли уроки пілотування, які вони проходили під час підготовки до битви. Принцип виявився майже таким самим.

– Уперед!

Чотири апарати майже одночасно рвонули з місця.

Спершу вони ковзнули між деревами, а потім різко набрали висоту. Ліс залишився далеко внизу.

Вони звернули до Дніпра.

– За нами погоня! – вигукнув Ойбал.

Позаду летів цілий рій мопедів. Вони були більшими, швидшими й озброєними.

Перший лазерний імпульс пролетів зовсім поруч. Повітря здригнулося. Іолай інстинктивно перекинув машину набік. Промінь зрізав верхівку дерева.

Почалася шалена гонитва.

Чотири маленькі машини мчали на південний захід, використовуючи кожну балку, кожен яр, кожну лісосмугу як природне укриття. Вони летіли настільки низько, що часом антигравітаційні кільця здіймали за собою пил і листя. Позаду безупинно спалахували лазерні черги, а чорні мопеди переслідувачів поступово скорочували дистанцію.

Іолай розумів: ці машини не здатні довго тікати від військової техніки. Треба було відірватися ще до того, як орден підтягне важчі сили.

Позаду ще довго миготіли вогні переслідувачів. Літальні машини, немов чорні стріли, розрізали повітря, мчачи над українськими рівнинами. Сонце вже торкалося обрію, коли Іриней, який летів попереду, несподівано змінив курс і звернув до карпатських хребтів.

– Ти куди? – гукнув Ойбал.

– Нам не можна летіти навпростець.

– Чому?

– Бо вони бачать нас.

Іолай насупився.

– Думаєш, через супутники?

– Не думаю. Знаю. Такі машини не можуть використовуватись без телеметрії. Поки вони справні, кожна секунда нашого польоту передається до центральної мережі.

Філей тихо вилаявся.

– Тоді ми вже приречені.

– Ні, – заперечив, відсапуючись, Іриней.

Він показав рукою вперед. Попереду здіймалася темна гряда гір. Між скелями чорніли вузькі ущелини.

– Якщо пам’ять мене не зраджує, над такими районами супутникове наведення працює погано. Ще на тренуваннях нам пояснювали: будь-яка орбітальна мережа має «тіні». Особливо там, де сигнал багаторазово відбивається від скель.

Вони різко знизилися. Тепер машини летіли майже торкаючись верхівок смерек.

Позаду ще кілька разів спалахнули лазерні імпульси, але переслідувачі вже не могли вести прицільний вогонь.

Вони залетіли в ущелину, що дедалі звужувалася.

У скелі чорнів вузький отвір старої печери. Вони один за одним завели машини всередину. Антигравітаційні двигуни стихли.