Глава 41. ДНК атлантів

Іолай сидів на холодній підлозі якогось древнього київського підземелля. У цілковитій тиші. Краплини вологи вкривали стіни. Темряву освітлювало мляве блимання світлової панелі, закріпленої вгорі, – це був один із різновидів тортур. Не просто спалахи світла, а імпульси, що діяли безпосередньо на підсвідомість.

Лік часу давно втратився. Він не бачив денного світла вже дуже давно. Здавалося, що минула вічність.

У цій сирій темряві він думав про неї. Лише ці думки допомагали йому концентруватися, триматися свого «я», не дати свідомості розсипатися на атоми. Чи вдалося їй врятуватися? Що сталося з нею та з іншими? Як їхня дитина? Чим закінчився бій?

Його уява малювала різні варіанти подій – як сприятливі, так і негативні. Невідомість тиснула важким каменем. Але все ж була краще, ніж знання, що все скінчилося погано. У нього лишалася надія, що Адріана жива. А отже, він мав ради чого жити.

Короткими митями радості були зустрічі з братами на спільних тортурах, допитах та експериментах. Він не відчував болю. Біль ховався на задній план перед усвідомленням, що всі вони досі живі. Так, усі вони мучаться в одиночних камерах, так, усі вони виснажені, осліплені постійним перебуванням у темряві, викинуті із реального світу. Але опинившись поряд, вони ніби живилися одне від одного силою і надією, волею і міцністю.

Кожного разу на братів чекало щось нове. Одного дня екстремальний біль, наступного – сенсорна ізоляція, потім – вплив темної матерії, далі – сильні електромагнітні поля, а тоді – примусове введення препаратів. Це була навіжена творчість темних науковців, керована невідомим автором.

Їх занурювали в галюцинації, часові викривлення, симуляції, штучні спогади, змішані реальності. Після кожної процедури брали кров, аналізували мозкову активність, дивилися, як змінюється ДНК, оцінювали регенерацію.

Якось Іолай почув розмову темних. Із неї він зрозумів, навіщо все це.

Мучителі обговорювали їхню ДНК. Темні заволоділи однією з древніх атлантичних систем, що була водночас надпотужною зброєю. Проте ключі до її активації були втрачені. У ході досліджень члени ордену з’ясували, що систему приводить у дію ДНК атлантів. І оскільки найбільш чистим і збереженим ген атлантів був саме у феніксян, темні взялися за них.

Окрім пошуку потрібного гену, науковці ордену проводили дослідження для розробки препаратів. Феніксяни володіли такими здібностями, яких не мали найкращі із землян. Вони були витривалішими щодо болю, більш стійкими психічно, мали значно сильнішу регенерацію, могли переживати надвеликі перевантаження та практично не старіли, їхній геном містив штучно внесені ще атлантами модифікації. Феніксіанська ДНК була надзвичайно важлива у створенні ідеальних земних солдатів.

Орден поступово зрозумів ще одну цікаву річ. Під час впливу темної матерії психіка Іолая та його братів не руйнувалася. Земляни ламалися швидко, а феніксяни трималися. Їхня свідомість ніби чинила опір. Для вчених ордену це був шок. Вони вперше бачили людей, яких ця технологія не могла остаточно зламати. І хотіли зрозуміти — чому.

Двері камери відчинилися, Іолай підвівся. На нього, як зазвичай, надягли шолом, у якому він нічого не бачив. Солдати мовчки скували йому руки за спиною й повели довгими коридорами. Він давно навчився розрізняти маршрути навіть наосліп.

Це була дорога до лабораторії. Тут був інший запах – холодний метал, озон і різкий присмак хімічних реагентів у повітрі. Десь далеко безперервно працювали генератори, їхній низький гул проходив крізь бетонні стіни, немов биття велетенського серця підземного комплексу.

Нарешті перед ним відчинилися важкі герметичні двері. У просторій круглій лабораторії вже стояли троє його братів.

Іриней схуд так, що на обличчі різко окреслилися вилиці. Філей кульгав після одного з попередніх експериментів. Ойбал весь час кашляв і тримався за живіт. Але всі троє були живі.

За прозорою перегородкою вже чекали люди в темних лабораторних халатах.

У центрі стояв Генрік, один із керівників дослідницької групи темних у Києві. Він був частково науковцем, частково представником влади. Спокійний і незворушний, він гортав результати попередніх досліджень на голографічному екрані.

– Чотири місяці минуло, – промовив він. – Але щоразу вони мене дивують. Організм землян руйнується після двадцяти трьох відсотків навантаження темною матерією. А їхній – витримує понад вісімдесят.

– Так, це, безперечно, унікальні властивості, – підтвердив його помічник Еміль.

Генрік підійшов ближче до Іолая.

– Ми досі не можемо розгадати вашу таємницю.

Іолай мовчав.

– Ваші предки були дуже талановитими. Що ж саме вони змінили у вашій ДНК? Звичайна людина після двох тижнів такого полону втратила б розум. А ви досі тримаєтесь. Я б сказав, що ви не люди. Але ж ви люди, тільки збіса витривалі.

Генріка це злило й заводило водночас. Він не мав спокою, пристрасно бажаючи заволодіти давніми таємницями атлантів.

За його знаком до братів підійшли лаборанти. Їх помістили в прозорі вертикальні капсули. До рук, шиї та скронь прикріпили тонкі сріблясті пластини-датчики. Над головами опустилися кільцеподібні випромінювачі.

Світло в лабораторії пригасло. На екранах одна за одною почали спалахувати криві мозкової активності.

– Починаємо сорок дев'ятий цикл, – прокоментував Олександр, науковець-універсал із команди Генріка. Він натиснув клавішу.

Іолай відчув, ніби крізь його тіло пропустили крижану хвилю.

Потім прийшло тепло. Потім усе зникло. Не було підлоги, не було стін – лише нескінченна порожнеча. Вона намагалася проникнути всередину свідомості.

Іолай заплющив очі.

«Адріана...» Він подумки вимовив її ім’я.

Й одразу побачив її усмішку. Її руки, шовковисте волосся, сяючі очі.

Їхній перший поцілунок на святі в Геополісі. Весілля. Їхні останні обійми перед битвою.

Картина стала настільки живою, що темрява на мить відступила.