Глава 40. Два весілля

– Який чудовий день, – примовляла Тетяна, поправляючи Мирославові червоного метелика, який чомусь постійно з’їжджав набік. – Мій синочок одружується.

Її голос тремтів від хвилювання, а в очах блищали сльози, які вона вже навіть не намагалася приховувати.

– Так, це й справді чудовий день, – млосно видихнув Мирось. – Тільки не плач, бо й я зараз заплачу.

– Це все емоції. Просто ти ще вчора був зовсім маленький. А сьогодні створюєш власну сім’ю.

– Таке життя, мам, – видихнув Мирослав. – Діти ростуть.

– Так, діти ростуть. Причому дуже й дуже швидко… Ось так… – Тетяна ще раз окинула оком положення метелика й схвально кивнула.

– Хвилюєшся? – спитала вона.

– Та є трохи. Сам не розумію чому.

– Усі наречені хвилюються. По собі знаю, – усміхнулась Тетяна.

Адріана, що саме зайшла до вітальні, побачивши брата, заусміхалася.

– Який ти в мене красень! – замиловано мовила вона.

Він був високим, підтягнутим, з гарно укладеним волоссям, у неймовірному білому костюмі, з доброзичливими очима, у яких сьогодні змішалися і хвилювання, і нетерпіння, і щастя.

– Ну що? – Андрій поплескав сина по плечу. – Ходімо по наречену?

– Ходімо.

Біля будинку Самійленків уже зібрався цілий натовп. Лунала українська музика. Діти бігали подвір’ям із синьо-жовтими стрічками. Сусіди визирали через паркани. Хтось уже запускав маленькі святкові дрони, які кружляли над подвір’ям, розсипаючи пелюстки квітів.

– О-о-о! А ось і жених приїхав! – голосно вигукнув дідусь Тоні Олексій Іванович.

Саме він добровільно взяв на себе роль головного розпорядника викупу.

– Стоп! – урочисто підняв він руку.

Весільна хода зупинилася.

– Далі прохід платний.

– І скільки? – усміхнувся Мирослав.

– Для такого хлопця... – Олексій Іванович замислено потер підборіддя. – Мільйон.

– Гривень?

– Та ні.

– Коїнів?

– Та ні.

– А чого?

– Поцілунків для дружини.

Натовп дружно засміявся.

– Домовилися! – кинув Мирось.

– Не поспішай погоджуватися! – помахав пальцем Олексій Іванович. – Це лише перший пункт.

Він дістав сувій.

– Маємо ще тридцять дев’ять випробувань.

– Тридцять дев’ять?!

– Хотів було п’ятдесят. Але бабуся сказала, що шкода хлопця.

Знову вибухнув сміх.

Випробування були одне кумедніше за інше.

Мирослав мав упізнати Тоню із зав’язаними очима серед кількох дівчат лише за рукою.

Потім він відгадував, яка чашка належить нареченій.

Далі треба було назвати десять причин, чому він її кохає.

Заспівати українську народну пісню.

Затанцювати гопак.

Пояснити, чому саме Тоня стане найкращою мамою.

Мирослав добряче впрів, поки публіка тішилась.

Зрештою Олексій Іванович вдоволено покрутив вуса й вимовив.

— Гаразд, проходиш.

Двері будинку відчинилися. І Мирослав завмер.

Тоня повільно вийшла. На ній була довга біла сукня, оздоблена тонкою українською вишивкою срібними й перлинними нитками. Легка фата спадала майже до землі, а волосся було зібране у високу зачіску, прикрашену живими білими трояндами.

Вона була настільки красивою, що Мирослав кілька секунд просто мовчав. Ніби забув, як дихати. Тоня теж дивилася лише на нього. Усе довкола ніби перестало існувати. Не було гостей. Не було музики. Не було святкового галасу. Були тільки двоє людей, які пройшли довгий шлях одне до одного.

– Ти неймовірна… – прошепотів Мирось, узявши її за руку.

– Ти теж нівроку… – зашарілася вона.

– Люблю, коли ти так ніяковієш, – усміхнувся він.

– Ну, що ви стоїте? – не витримав Олексій Іванович. – Ідіть уже одружуватись! Бо люди голодні!

Знову всі засміялись.

– Ну що, ти готова? – підняв брови Мирось.

– Так, – видихнула Тоня, млосно поглянувши йому у вічі.

Для весільних урочистостей був обраний великий ресторанний комплекс за містом. Святкувати весілля Аристарха Петровича і Марії Іванівни та Мирослава і Тоні зібралася не лише вся Вінниця. Багато гостей прибули з інших українських міст. Та й не лише українських.

На просторому полі були встановлені святкові арки, квіткові композиції та легкі білі павільйони. Церемонію проводили просто неба. Посеред великої галявини височіла кругла платформа, оздоблена живими феніксіанськими квітами. Над нею майорів український прапор.

Коли заграла музика, усі гості підвелися.

Першими до весільної арки підійшли Мирослав і Тоня. За ними – Аристарх Петрович із Марією Іванівною.

Церемоніймейстер говорив про сім’ю, про відповідальність, про довіру. Про те, що людство, навіть переселившись на іншу планету, не втратило найголовнішого – здатності кохати.

Коли молодята обмінювались обручками, багато хто плакав. Не стримували емоцій Тетяна і Соломія, давши волю сльозам. Навіть Андрій непомітно витер очі.

Святкування тривало до пізньої ночі.

Аристарх Петрович примудрявся ще й часом вести власне весілля. Він проводив конкурси, жартував, розповідав історії.

Гості танцювали, співали. Діти запускали повітряних зміїв і дрони.

Запрошені на свято феніксіанські музиканти виконували дивовижні мелодії на своїх струнних інструментах, а українці відповідали народними піснями.

Паріс весь вечір не відводив погляду від Ольги. Він танцював лише з нею, зводячи її з розуму своєю шаленою енергетикою.

Кілька разів він намагався почати відкладену розмову, але щоразу їх щось відволікало.

Лише пізно ввечері, коли над полем засяяли тисячі маленьких вогників, він запросив її прогулятися.

Вони неквапливо пішли алеєю. Довго йшли мовчки. Навколо тихо шуміло листя. На поверхні невеликого рукотворного ставка віддзеркалювалися зорі.

Паріс зупинився і взяв Ольгу за руку. Він проникливо поглянув їй у вічі. Вона відчула, як їй пересохло в горлі. Повітря, здавалося, почало вібрувати від електрики, що була між ними. Він нахилився й несміливо торкнувся губами її губ. Ользі стало спекотно й запаморочилось у голові. За мить він поцілував її більш рішучо. А вона відповіла на його поцілунок.