Глава 39. Приготування

Повернувшись, Адріана ніби до вулика потрапила. Усе гуло й метушилося. До весілля лишалося два дні. Вдома у Литвиненків були задіяні всі. Ніхто не мав часу навіть нормально привітатися з Адріаною.

– Ой, доню, ти повернулася. Рада бачити, – кинула на ходу Тетяна й хутко пішла до іншої кімнати.

– Ти голодна? – спитала Віра Михайлівна, зазирнувши до передпокою, де Адріана саме клала свої речі й привезені з Геополіса гостинці.

– Напевно, так, – розгублено відповіла вона.

– Там у холодильнику є суп. Розігрій, поїж, – мовила бабуся і, перш ніж онука встигла щось відповісти, пішла у своїх справах.

– Здається, я багато пропустила… – пробурмотіла Адріана.

Вона пройшла до кухні й лише тепер по-справжньому озирнулася довкола. Просторий будинок Литвиненків уже не був схожий на тиху сімейну оселю, до якої вона звикла. Він нагадував штаб великої операції, де кожна людина знала своє завдання й поспішала виконати його якомога краще.

На великому столі лежали рулони тканини, коробки з декоративними стрічками, каталоги квіткових композицій, планшети з відкритими схемами розсадження гостей, а поряд акуратними стосиками були складені запрошення, які ще потрібно було розвезти кільком родинам. На кухонному острові чекали свого часу кошики зі свіжими фруктами, величезні пакети з борошном, сухофруктами, горіхами та спеціями, а повітря було наповнене ароматами ванілі, кориці й запашних трав, що їх Наталія Владиславівна заварювала для святкових напоїв.

Адріана тільки-но поставила тарілку із супом до печі, як у дверях з’явився Мирослав. Він був у спортивному одязі, скуйовджений, але незвично усміхнений.

– О-о! Нарешті повернулася! – він міцно обійняв сестру. – Як там Геополіс?

– Та таке… Довго розповідати. Потім.

– А в нас тут весільний апокаліпсис.

– Та я вже бачу, – Адріана скорчила гримасу. – Усі так метушаться.

– І навіть мама без відпочинку сьогодні.

– Та ти шо!

– Так. Вона з п’ятої ранку на ногах. Тато теж до речі. Учора вони сперечалися майже годину лише про те, де поставити музикантів.

– Ого. І хто переміг?

– Як завжди, мама.

Адріана хмикнула.

Саме цієї миті до кухні зайшов заклопотаний Андрій.

– Мирославе, ти ще тут? Я ж просив допомогти мені поносити ящики з напоями.

– Уже йду.

– А, Адю... Приїхала... Добре... Як долетіли?

– Добре.

– Потім поговоримо, бо зараз зовсім нема часу.

Він винувато знизав плечима і вже збирався виходити, але раптом повернувся.

– До речі, Миросю, завтра вранці ще раз заїдемо до ресторанного комплексу. Треба перевірити генератори, системи освітлення й резервне живлення. Не хочу жодних сюрпризів.

– Андрію! – долинув із сусідньої кімнати голос Тетяни. – Ти знову про генератори? Я ж тебе просила перевірити не це, а чи достатньо стільців!

– Стільці теж перевіримо!

– Ні. У першу чергу стільці!

Мирослав тихенько нахилився до сестри.

– Бачиш, що коїться? І так уже два тижні, щоб ти знала.

Він приклав руку до лоба і повільно провів нею по обличчю.

Адріана не стримала усмішки.

– Співчуваю, – комічно мовила вона.

За останні місяці вона майже забула, що таке звичайні домашні клопоти. І яке це все ж таки щастя.

Трохи згодом усі вирушили з дому в різних напрямках. І стало дуже тихо. Адріана відчула цю тишу так, ніби та була матеріальна. Вона скористалася можливістю й поринула в сон.

За кілька годин Роман Захарович із Наталією Владиславівною привезли великі контейнери з домашніми смаколиками, які були виготовлені на замовлення. За ними приїхали Петро Павлович та Віра Михайлівна, повернувшись із громадського саду, де обирали найкращі квіти для оздоблення святкової зали.

– Дивіться, які троянди! – захоплено показувала Віра Михайлівна. – Ледь не всі забрала.

– Та не лякай людей, – засміявся Петро Павлович. – Половину ще залишила.

– Бо ти мене відтягнув.

– І правильно зробив. Другу половину заберуть Гніденко і Марія Іванівна.

Невдовзі всі сиділи за великим столом, хоча вечеря більше нагадувала робочу нараду.

– Завтра приїздять музики зі Львова, – перелічувала Тетяна, переглядаючи список. – Потім оформлювачі. Після обіду буде репетиція. Треба ще зустріти родичів із Харкова, розселити гостей із Черкас, перевірити готельні номери...

– А фотографи? – нагадав Андрій.

– Уже підтвердили.

– Дрони?

– Теж.

– Святкова проєкція?

– Готова.

– Резервні генератори?

Тетяна закотила очі.

– Андрію, якщо ти ще раз скажеш слово «генератори», я тебе чимось огрію.

За столом пролунав дружний сміх.

Андрій винувато всміхнувся:

– Я ж просто хочу, щоб усе було бездоганно.

– Але ти, відколи почалися військові приготування, тільки й говориш, що про генератори й тому подібне.

Роман Захарович засміявся.

– Таню, ти його не перевиховаєш.

Тетяна насупила брови. Андрій кумедно розвів руками:

– Ну, такий, який є.

Після вечері жінки взялися розкладати подарунки для гостей, плести гірлянди з квітів, перевіряти святкові рушники та весільний одяг, тоді як чоловіки вийшли у двір майструвати декоративне освітлення.

Адріана вийшла на ґанок і довго спостерігала за цією метушнею.

Мирослав разом із батьком носили ящики, Петро Павлович жартував з робітниками, Роман Захарович уже вдруге сперечався з флористами про висоту святкової арки, Наталія Владиславівна разом із Тетяною обговорювали кольори серветок, а Віра Михайлівна саме виносила всім холодний компот.

Ця картина була такою милою, такою домашньою і теплою, що в Адріани несподівано защеміло серце.

Ще зовсім недавно вона мріяла так само готуватися до свого весілля з Іолаєм. Після повернення із Землі вони мали одружитися за законами землян у Вінниці. Він би так само метушився, сперечався через якісь дрібниці, усміхався, жартував, допомагав її батькам і так само носив би столи чи прикрашав подвір’я.