Глава 38. «Вартові порядку»

Наступні дні були для Геополіса часом сум’яття. Для більшості містян вибух був настільки страшним і травматичним, що вони були готові стати на бік будь-якої сторони, яка зможе забезпечити порядок і спокій у місті. Тому ці дні були визначальними для отримання домінування. Рух незгодних програвав за багатьма показниками. Тим паче саме їх більшість звинувачували у підриві.

Було зібране віче, на якому була підтримана ініціатива Паріса щодо створення осередків стримування. Їх назвали «Вартовими порядку».

Головним завданням цих груп було не придушення незгодних, а протидія дезінформації, поширенню паніки та діяльності агентів темного ордену.

Місто поділили на сектори. У кожному секторі сформували невеликі групи добровольців із числа авторитетних громадян – жерців, учителів, ремісників, майстрів, цілителів.

Вони проводили зустрічі з людьми, пояснювали ситуацію, відповідали на запитання, збирали інформацію про підозрілу діяльність.

Особливу увагу приділяли молоді. Бо саме молоді феніксяни найчастіше потрапляли під вплив руху «Шлях миру». І не тому, що підтримували темних. Вони прагнули легких шляхів і простих рішень. Для них війна була абстракцією. Чимось із давніх легенд. Чимось, що не може трапитися насправді. І коли хтось обіцяв просте рішення – «здатися й жити далі» – це приваблювало їх.

Паріс виступав мало не щодня. Перед десятками, а часом і перед сотнями людей. Він годинами пояснював, чому темний орден не залишить Фенікс у спокої, навіть якщо його жителі здадуться. Доводив, що контроль ніколи не зупиняється на добровільній покорі. Й історія Землі є попередженням для всіх.

Поступово до нього почали прислухатися. Навіть деякі з тих, хто раніше підтримував рух незгодних, почали ставити його лідерам незручні запитання.

І чим більше виникало запитань, тим менш переконливо виглядали їхні відповіді.

Втім, сам рух нікуди не зник. Він став обережнішим. Листівок на вулицях поменшало. Гучних виступів майже не було. Але розмови продовжувалися. Тепер переважно за зачиненими дверима. І саме це найбільше тривожило Паріса.

– Вони стали розумнішими, – сказав він якось Періклу.

Друзі сиділи на терасі над містом. Унизу мерехтіли тисячі вогнів.

– Гадаєш?

– Так. Раніше вони діяли емоціями. Тепер, здається, ними керує розрахунок.

– Ну, й ми не відстаємо в наших розрахунках.

– Так, – кивнув Паріс. – Але нам треба бути на крок попереду.

– Наші хлопці непогано втерлися в довіру до деяких прихильників руху. І непогано виточують з них інформацію.

– Це добре. Але слід шукати й інших інформаторів. Геополіс начебто трохи стабілізувався. І це тішить.

Паріс поклав руку на плече друга:

– Перікле, я мушу знов поїхати з Геополіса – відвезти Адріану й Ольгу на весілля до Мирослава й Тоні. Можу я покластися на тебе?

– Так, звісно, – Перікл усміхнувся. – Ми впораємось.

– Дякую. Я вирушатиму зі спокійним серцем.

Він приобійняв Перікла і похлопав рукою його по спині.

Увечері Паріс переступив поріг будинку Іолаєвої родини. Він широко заусміхався, побачивши Ольгу, яка першою вийшла йому назустріч.

Він вклонився їй.

– Радий тебе бачити.

– Я теж рада тебе бачити, – несміливо пробурмотіла вона.

Він узяв її за руки й проникливо подивився у вічі.

– Завтра летимо до Вінниці.

– Так… Я вже скучила за Максиком.

Паріс усміхнувся:

– Скоро побачитесь.

– Це радує.

Він погладив кісточки її пальців. Ольга відчула, як їй перехоплює подих. Вона доклала зусиль, аби опанувати себе.

– А як ти залишиш «Вартових порядку»?

– Вони впораються і без мене. Ми розподілили обов'язки. Створили мережу зв’язку. Навіть якщо щось станеться, наші осередки не залишаться без керівництва.

– Це дуже добре, – тихо сказала Ольга.

Між ними повисла незручна тиша. Олині думки рухались геть хаотично. Слова губилися, голос сховався десь глибоко. Їх врятувала Тея.

– О-о, Парісе! Рада вітати в нашому домі! Ти тепер у нас дуже рідкий гість.

Вони вклонилися одне одному.

– Так. Справ дуже багато. Не встигаю.

– Ти такий самовідданий. Захоплююся тобою. Іолай би тобою пишався, – зітхнула вона.

Паріс сумно всміхнувся:

– Сподіваюсь.

Тея витерла рукою сльозу, що заблищала на її обличчі.

– Запрошуємо на вечерю, – жвавіше мовила вона.

– Дякую. Залюбки.

Наступного ранку летюча машина вже чекала біля будинку.

Тея довго обіймала Адріану. Потім поклала долоню на її живіт.

– Бережіть одне одного.

– Обов’язково, – пообіцяла Адріана.

Місто повільно віддалялося. Білі будинки, золоті куполи, канали, мости, колонади, величезне дерево в центрі Геополіса – усе ставало дедалі меншим.

Адріану не полишало відчуття, що вона залишає позаду щось незавершене. Тривога підступала до горла, ніби хтось невидимий залізною рукою обхопив його й не відпускав.

Місто ніби затамувало подих. Вона із жалем вдивлялася в його обриси. Що буде тут після їхнього відльоту? Як містяни впораються із розкольницькими настроями? Попри запевнення Паріса вона дуже журилася, що в їхню відсутність можуть статися погані речі.

Адріана вже не могла розрізнити хибну тривогу і справжні передчуття. Через її особливий стан тривожність щодня плутала її думки й почуття. Вона не чула голосу серця, тому хапалася за факти, які підкидав їй розум.

Геополіс залишався далеко позаду. Осяяний сонцем, оповитий легкими хмарками, величний, прикрашений блиском куполів.