Глава 36. «Шлях миру»

Через кілька днів Парісові вдалося дізнатися більше про новий рух.

Вони зібралися в його будинку: Паріс, Адріана, Ольга, Тесей, Перікл, Діоніс, Андромеда, Венера та Еол.

На столі лежали десятки листівок.

– Ми встановили кілька імен активістів руху, – сказав Перікл.

– Хто вони? – спитав Тесей.

– Автолік, Агамемнон, Лаомедонт. Та ще кілька місцевих промовців.

– О-о, та це ж наші знайомі, які були на нашому зібранні, – хмикнув Діоніс.

– Це керівники руху? – спитала Ольга.

– Ні, але вони, вочевидь, наближені до керівників, – відповів Перікл.

– А хто керує?

– Поки не знаємо.

Паріс замислено дивився у вікно.

– Вони працюють дуже організовано. Не видають про себе ніде зайвої інформації.

Він узяв одну з листівок і задумливо дивився на неї. Провів пальцем по емблемі у вигляді розірваного кола.

– Погляньте, вони використовують реальні факти. Загибель Іолая. Втрати під час битви. Інформація про підготовку до війни. Усе правда, але яка ж вона перекручена та спотворена. Тут усе подано так, щоб викликати страх.

Тесей сперся об стіл. Він важко видихнув.

– Найлегше переконати людину, коли вона налякана. Вони обрали дуже давню стратегію. Страх керує масами.

– Що ж нам робити? – спитала Ольга.

– Діяти так само, як діють вони, тільки дзеркально, – відповів Паріс, проникливо поглянувши на Ольгу і змусивши її відвести погляд убік.

– Тобто – теж листівки, зібрання, втирання в довіру? – уточнила Адріана.

– Поки що так, – кивнув Паріс. – Ми будемо дзеркалити їхню стратегію.

– А ще – було б добре відвідати їхні зібрання таємно, – зауважив Еол.

– Я можу піти, – визвалась Ольга.

– Ні, – заперечив Паріс. – Вони тебе знають як нашу людину. Можливо, краще Андромеда та Венера. Що скажете, дівчата?

– Так, авжеж, – відповіла Венера.

– Згода, – кивнула Андромеда.

– Чудово, – Паріс потер руки. – Ми дізнаємось, коли й де їхні найближчі збори, і організуємо вашу участь у них.

Рух «Шлях миру» зростав набагато швидше, ніж очікували навіть його організатори.

Ще кілька тижнів тому про нього говорили лише пошепки, обережно переказуючи чутки знайомим і родичам. Тепер же оголошення про зустрічі з'являлися в різних районах Геополіса майже відкрито. Листівки регулярно знаходили на ринках, біля храмів, у садах громадських зборів і навіть на стінах навчальних закладів.

Парадоксально, але чим більше старійшини намагалися пояснювати людям про небезпеку розколу й загравання із земним орденом, тим сильніше деякі мешканці прагнули почути альтернативну думку.

Фенікс тисячоліттями жив у мирі. Його жителі не знали голоду, не знали масштабних воєн, не знали руйнувань, які поколіннями переслідували Землю. І тепер сама думка про те, що їхні міста можуть перетворитися на поле бою, викликала в багатьох майже фізичний жах.

Саме на цьому страху й базувалися виступи прихильників «Шляху миру».

Одного вечора Венері та Андромеді вдалося відвідати чергове зібрання. Щоб не привертати до себе увагу, вони прийшли завчасно й сіли майже в самому кінці великої зали.

Приміщення швидко заповнювалося людьми. Приходили родинами. Молоді батьки з маленькими дітками, поруч сиділи літні подружжя. Були ремісники, торговці, вчителі, садівники, лікарі. В їхніх очах можна було помітити тривогу, втому й бажання почути когось, хто скаже, що все буде добре.

Нарешті на сцену вийшов Агамемнон. Його рухи були спокійними і впевненими. Він говорив тихо, щиро. І люди слухали його особливо уважно.

– Скажіть мені, друзі, – почав він, обводячи поглядом залу. – Чого ми хочемо для наших дітей?

– Миру! – пролунали голоси.

– Щастя!

– Безпеки!

Агамемнон схвально кивнув.

– Саме так. Ми хочемо бачити їх живими. Хочемо, щоб вони росли під мирним небом, а не навчалися воювати.

У залі пролунали оплески.

– Ми не хочемо війни.

Оплески стали гучнішими.

– Ми не хочемо втрачати наших синів.

Дехто підвівся зі своїх місць.

– Ми не хочемо, щоб Геополіс перетворився на руїни.

Зала вибухнула підтримкою.

Андромеда з Венерою мовчки спостерігали за цими людьми із глибини зали. Більшість присутніх не виглядали як зрадники. Вони не хотіли союзу з темними. Їм просто було потрібно обрати з двох зол менше. І меншим злом їй здавалася співпраця з орденом. Принаймні саме таку думку навіювали на зібранні.

Агамемнон продовжував:

– Нам кажуть, що війна неминуча. Але чи хтось намагався домовитися? Чи хтось запитав нас, чи хочемо ми воювати?

У натовпі пролунали схвальні вигуки.

– Нас лякають темними. Нас закликають виробляти зброю. Нас закликають готуватися до бою. Але чим більше ми готуємося до війни, тим ближчою вона стає.

Цього разу всі аплодували надто гучно.

Андромеда звернула увагу на чоловіка, який сидів неподалік. Він міцно притискав до себе маленьку доньку. Його очі були вологими. Вона зрозуміла, що саме таких людей рух і приваблює найбільше. Тих, кому є що втрачати.

Після завершення основної промови частина слухачів почала розходитися.

Проте кілька десятків людей залишилися. Перікл попереджав, що після офіційних виступів часто починалися зовсім інші розмови.

Венера й Андромеда також залишилися.

Незабаром на сцену вийшов незнайомий чоловік середнього віку. Він говорив тихо й обережно.

– Ми не закликаємо до насильства.

Він зробив паузу.

– Але ми маємо право захищати мир.

Усі зосереджено слухали.

– Якщо хтось готує війну, ми можемо цьому завадити.

– Як саме? – почувся голос із залу.

Чоловік усміхнувся.

– По-різному. Але це мають бути активні дії. Ми можемо впливати на громадську думку. Можемо перешкоджати виробництву зброї. Можемо зривати постачання ресурсів. Можемо виводити з ладу енергетичне обладнання, яке слугує для виготовлення зброї.