Глава 35. Опір

Наступного дня Паріс дотримав слова. Він та його друзі провели всі організаційні заходи.

Звістка про відкриту зустріч швидко поширилася Геополісом. До невеликої громадської зали біля Південної колонади почали сходитися люди. Спочатку їх було кілька десятків, потім – понад сотня.

Прийшли різні люди: молоді ремісники, відомі майстри, учителі, старі феніксяни, які пам'ятали ще розповіді своїх прапрадідів про колишнє життя в Геополісі.

У затіненій залі, де стіни прикрашали сцени давніх подій, за великим столом посередині біля стіни сиділи Тесей, Паріс, друзі Іолая Перікл, Діоніс, Андромеда та Венера, кілька старійшин, які підтримували боротьбу проти ордену, троє жерців, Адріана та Ольга.

На початку зустріч проходила спокійно. Паріс коротко розповів про події на Землі, про битву, про дані, отримані від агентів, що залишились на Землі.

Потім слово взяла Адріана. Вона хвилювалася. Спершу її голос трохи тремтів. Але коли почала згадувати загиблих, коли розповіла про Іолая та його братів, про битву, про людей, які залишилися на руїнах міст і в підземеллях, її слова стали впевненішими.

Обличчя в залі були різні: співчутливі, байдужі, насторожені… і відверто ворожі.

– Я бачила, як гинуть ті, хто не хотів війни. Я бачила, як темний орден не питає, чи ти готовий до здачі. Вони беруть те, що хочуть.

Хтось із присутніх різко видихнув.

– Ви кажете, що мирна здача – це вихід, – продовжила вона. – Але це не мир. Це повільне знищення або шлях до рабства.

У першому ряді підвівся чоловік.

– Та хто ти така, щоб нам розповідати? Ти із Землі!

Гул підтримки прокотився залою.

Адріана на мить замовкла. А тоді додала:

– Я та, що втратила чоловіка, якого кохала. Він – один із вас, і загинув, щоб ви не стали рабами.

У залі стало тихо. Адріана завершила промову й сіла.

– Вони дивилися на тебе, ніби ти їхній ворог, – прошепотіла Ольга.

Після промови Адріани з крісла підвівся літній чоловік із довгою бородою, на ім’я Агамемнон. Він мав холодний погляд, уважно слухав кожну фразу, ніби зважував її на невидимих терезах.

– Усе це дуже сумно, – сказав він. – Але чому за це маємо платити ми?

У залі почувся схвальний гул.

– Темні ще не прийшли на Фенікс, – продовжив чоловік. – Але якщо ми будемо готуватися до війни, вони точно прийдуть, щоб підкорити нас.

– Вони прийдуть у будь-якому разі, – заперечив Паріс.

– Звідки ти знаєш?

– Бо я бачив їх і знаю, на що вони здатні.

– А чому ти думаєш, що вони будуть такими суворими до нас, як до землян?

Кілька людей підтримали його схвальними вигуками.

Підвівся ще один чоловік.

– Ми жили в мирі тисячі років. І раптом повинні готуватися до війни через проблеми Землі?

– Це вже не лише проблеми Землі, – втрутилася Адріана.

– Саме через вас усе почалося! – вигукнув хтось із задніх рядів. – Це ви принесли біду на нашу планету.

У залі здійнявся шум.

Паріс підвівся.

– Тихо! Проблеми почались через те, що наші цивілізації зустрілись, а темні цього не планували. Так чи інакше, після приборкання залишків земної цивілізації, вони б узялися жорстко наводити лад на Феніксі. Це було лише питання часу. Навіть якби ми не полетіли на Землю й не виступили проти них. Вони не могли відпустити контроль над Феніксом, давши нам іти своїм шляхом. Хіба ви не знаєте, що саме вони стримували наш розвиток впродовж тисячоліть і дурили нам голову про наше походження?

– І хай! – різко видихнув Агамемнон. – Зате б усе було тихо й мирно.

– Це далеко не так. Після того, як викрилась правда, вони б мусили застосувати силу, – очі Паріса палали.

– Це лише ваші слова! Вони б не вдалися до сили.

– А це лише ваші припущення, – Паріс провів рукою по волоссю. Краплі поту котилися по його обличчю.

Суперечка тривала майже дві години.

– Ми жили спокійно, – казав хтось. – І все змінилося після того, як втрутилися хранителі.

– А що вони мали робити? Дивитися, як темні нищать мільйони? – заперечували інші.

– Це не наша війна.

– Уже наша.

– Ми не маємо ворогувати з темними. Ми можемо домовитися. Ми можемо зберегти наші міста, наших дітей, нашу культуру!

– Вони ж не дадуть нам спокійно жити! – вигукнув хтось із натовпу.

Лаомедонт, відомий у Геополісі майстер, підняв руку:

– А чи пробували ми домовитися? Чи дали нам шанс? Ні. Нас одразу прирекли на війну.

– Це ви винні! – крикнув молодий феніксянин у бік організаторів зібрання. – Чого ви полізли на Землю?

Його підтримав товариш, що стояв поруч:

– Подумайте самі, якщо темні настільки сильні, як кажуть хранителі, то опір лише прирече нас на знищення. А якщо ми визнаємо їхню владу, вони залишать нам життя.

– Рабське життя, – похмуро відповів старий коваль.

– Життя все одно краще за смерть.

– А честь?

– Честь не врятує наших дітей, – похмуро відповів Лаомедонт.

Коли люди почали розходитися, а в залі залишилися лише організатори, Адріана відчула цілковите виснаження.

– Мені здається, ми нікого не переконали, – сказала вона.

– Гадаю, ми посіяли сумніви в їхній упевненості, – відповів Паріс. – І побачили нашу проблему в лице.

– І що тепер? – тихо спитала Адріана.

– Тепер потрібно зрозуміти, хто поширює ці настрої, – відповів Паріс.

Перікл встав з-за столу й став по центру:

– Ми тут зібрали інформацію. Їхній рух називається «Шлях миру». Багато листівок розклеєні в різних районах міста.

– «Шлях миру»! – хмикнув Паріс. – Яка іронія!

– Є інформація, що й серед старійшин з’явилися ті, хто підтримує “мирну здачу”, – додав Перікл. – Вони пропонують звернутися до темного ордену з присягою вірності.

– Це зрада, – різко сказав один із присутніх старійшин, на ім’я Агрей.

– Для них це «виживання», а не зрада, – сухо заперечив Паріс. – І саме тому вони знаходять прихильників.