Глава 34. Попередження

Адріану й Ольгу поселили в домі Іолаєвої родини, а Паріс вирушив до себе. Господарі були дуже уважними й ввічливими, створювали для гостей максимальний комфорт.

Оля з цікавістю роздивлялася речі побуту в будинку. Багато речей були незрозумілими, як-от дзеркала для спілкування або світлові панелі незрозумілого призначення, вбудовані просто в стіни.

Адріані виділили кімнату Іолая. Вона лягла на його ліжко, на якому досі зберігався його запах. Щемливі відчуття захлеснули її душу. Здавалося, що от-от – і вона не витримає.

Перед очима стояла їхня перша ніч. Його палкі слова, ніжні дотики, чуттєві поцілунки. Його гаряче дихання біля її обличчя, його незабутні обійми, у яких не було ні спекотно, ні душно – обійми, в яких вона б могла провести цілу вічність.

– Ось, дитинко, ми в домі твого тата. Тут він народився, тут ріс, тут жив зі своєю родиною. Став дуже красивим і сильним чоловіком. Так, твій тато був неймовірним. Як шкода, що ти його ніколи не побачиш…

Адріана заплакала. Вона довго не могла заснути. Але щойно поринула в сон, як її розбудив гуркіт. Різкі звуки битого скла й падіння чогось важкого. Вона скочила з ліжка, від руху засвітилися світильники в кімнаті. На підлозі була купа уламків і велике каміння, а з вікон дув вітер.

Серед битих скелець Адріана помітила карточку з якимись написами. Вона обережно підняла її.

«Це ви винні в небезпеці, що нависла над нашим містом. Ви мусите забиратися звідси. Ви мусите переказати вашим керівникам, щоб припинили підготовку до війни. Війна призведе лише до загибелі багатьох феніксян. Мирна здача – найкращий вихід. Якщо ви не згодитесь із нами, ми будемо боротися з вами, аби зупинити вас».

Написи збентежили Адріану. Вона не збиралася когось будити, щоб розказати про цю шокуючу подію. Але заснути не могла вже до ранку. Лише на світанку сон накрив її, ніби важкою ковдрою.

Адріана встала досить пізно. Вона почувалася виснаженою.

– Донечко, ти вже прокинулась? – лагідно всміхнулася Тея, що сиділа за вишиванням у кріслі.

– Так…

– Як спалося?

– Та якось не дуже… Та ще й сталося дещо вночі.

Тея схвильовано дивилася на невістку.

– Що сталося?

– Хтось розбив камінцями вікна і вкинув до кімнати ось це, – вона простягнула карточку.

Тея пробіглася очима. Вона насупилася і якийсь час мовчала.

– Хто б це міг зробити? – задумливо протягнула Тея.

– А ви помічали серед жителів міста такі настрої? Можливо, серед знайомих?

– Були чутки, ніби сформувалася якась організація незгодних. Але ми думали, що це мирні зібрання, де ведуться звичайні дискусії. Імен людей, які туди ходять, я не знаю. Вони не афішують. Не думала, що вони зайдуть так далеко, що будуть погрожувати.

– Вони самі не розуміють, що роблять, – хитала головою Адріана. – Це як ставити загорожу в полі перед ураганом, що насувається. Але ними хтось керує, із агентів темного ордену.

– Так? – здивувалася Тея.

– Мені казав Влад, він має своїх людей серед феніксян.

Тея зітхнула:

– Як це прикро, якщо це правда.

– Гадаю, нам треба піти порадитися з Парісом. Ольга вже прокинулась?

– Так. Вона поснідала й пішла роздивлятися сад. Адріано, тобі теж треба поснідати, а тоді вже йти.

– Але я не голодна…

– Можливо, ти не голодна, але твоїй дитинці потрібно, щоб ти їла регулярно. Отож, зараз поснідай, а тоді вже підете. Скажу Тесею, щоб відвіз вас. Заодно він візьме участь у вашій розмові.

– Гаразд.

– Ох, схвилювала ти мене, дитино. Мало було тих чуток про вторгнення інопланетян, так ще й ця звістка про заворушення серед наших. Як же це все пережити…

– Так. Події накочують хвилею, ми не встигаємо реагувати, – сумно мовила Адріана. – Піду пошукаю Ольгу.

Тея кивнула.

Ольга стояла серед квітів. Вона заплющила очі й намагалася надихатися тим казковим ароматом, що виходив від них.

– А ось ці – світяться вночі, – сказала Адріана, підійшовши ззаду до Олі.

– Це ти? – жінка здригнулася від несподіванки.

– Вибач, що налякала.

– Та нічого. Звідки знаєш, що ці квіти світяться?

– Іолай колись мені подарував букет із цих квітів. Сказав тоді, що я буду дивитися на них і про нього згадувати. І ці слова виявились пророчими. Ось я тепер дивлюся на них і згадую його, – в її очах заблищали сльози.

Оля поглянула на подругу й підняла брови будиночком:

– Ходи до мене, – вона погладила Адріану по спині. – Я тебе розумію, як ніхто інший. Сама пройшла через цей біль.

Вони постояли мовчки, Адріана схлипувала.

– Вибач, знов накотило… Я вже ніби була в порядку. Але цей дім, ці квіти… Усе це запустило ланцюжок спогадів.

– Авжеж. Це ж його дім. Не знаю, що би було зі мною, якби я потрапила до нашої з Михасем оселі.

Адріана кивнула.

– Олю, тут вночі дещо сталося…

Вона розповіла про розбиті вікна й записку, а також про те, що дізналася від Влада. Ольга ошелешено дивилася. Вона приклала руку до лоба.

– Отакої… І що ти думаєш робити?

– Нам потрібно зараз їхати до Паріса й порадитися. Можливо, він щось запропонує. Він же весь цей час був наближеним до хранителів, готувався до війни. Гадаю, він у цьому сенсі більш компетентний.

Ольга помітно зашарілася при згадці про Паріса.

– А-а, ну так, ну так. Це найкраща ідея, – радість через передчуття зустрічі розпирала її зсередини, і вона була не в змозі не усміхатися.

Тесей повіз їх на своїй колісниці. Адріана роздивлялася вулиці міста. Здавалося, нічого не змінилося відтоді, як вона була тут востаннє, ще до польоту на Землю. Так само галасували діти, граючи в різні ігри; продавці пропонували смачні плоди й випічку; високі, гарно вбрані феніксяни прогулювалися і йшли у справах; гуркотіли колісниці, тупали коні, мчав різний колісний транспорт. Місто жило своїм звичним життям, ніби не відчуваючи тих хмар загрози, що згущалися над ним. Все виглядало безжурно й буденно. А від того – стабільно. Саме стабільності останнім часом так бракувало Адріані. Навіть погляд на цю стабільність додавав серцю певного заспокоєння. Мирне життя Геополіса в часи випробувань виглядало неначе виклик. Але саме тут було джерело невичерпного натхнення для того, щоб рухатися далі.