Глава 33. Гостини

Завдяки компактним летючим кораблям хранителів пересування на великі відстані відбувалося за лічені години. До Геополіса Паріс, Адріана та Ольга дісталися за пів дня – це було дуже швидко, адже раніше їм доводилося витрачати цілий тиждень на дорогу до цієї частини планети.

Оля була в захваті від величі феніксіанського міста. Її вражали архітектурні форми, що часто нагадували земні, високі люди, деякі з яких мали три, а то й чотири метри зросту.

– Я взагалі не очікувала таке побачити, – захоплено вигукнула вона, коли всі вийшли з летючої машини напроти будинку Іолаєвої родини. – Це щось неймовірне.

Паріс заусміхався:

– Тобі сподобалось наше місто?

– Авжеж! Цікаво, що є багато схожого на наше земне, але водночас усе таке самобутнє, неповторне. Мозок просто відмовляється сприймати це і якось аналізувати.

Паріс хмикнув.

– Запрошую вас ще й до свого дому, після гостини в домі Іолая.

– Дякую, – відповіла Ольга. – Звичайно, буде дуже цікаво побачити твою оселю.

На відміну від Олі, Адріана відчувала якесь сум’яття. У горлі застряг клубок, у грудях було важко. Востаннє вона була в цьому домі з коханим. І це були найщасливіші дні її життя – їхнє весілля.

«І що ж ми накоїли, милий мій… – думала вона. – Якби я тільки знала, нізащо б не відпустила тебе в той бій…»

Їй почало пекти очі: сльози підступили неспинною хвилею. Вона відвернула обличчя, щоб не показувати своєї слабкості.

Іолаєві сестри Леда та Єлена помітили гостей, бо саме сиділи в саду за вишиванням. Дівчатка радо вибігли на дорогу зустрічати їх.

Вони вклонилися гостям, а ті вклонилися їм у відповідь. Тоді Леда з Єленою, вже не стримуючи емоцій, кинулись обіймати Адріану, Паріса, і вже за компанію Ольгу, хоч не були з нею знайомі.

– Адріано, як добре, що ти приїхала, – сяяла усмішкою восьмирічна білявка Леда. – Ми не знали, що ви приїдете. Я зараз побіжу скажу татові.

– Добре, – відповіла Адріана феніксіанською мовою.

– У тебе непогано виходить говорити по-нашому, – зауважив Паріс.

– Дякую, – відповіла Адріана. У неї все ще блищали сльози на очах, і вона глибоко вдихала, аби заспокоїтись.

Дівчатка обидві побігли в дім.

– Як тут мило, – Ольга окинула поглядом величний триповерховий маєток. – У них усе так по-багатому, виглядає дуже розкішно.

– Це звичайний вигляд усіх осель у Геополісі, – зауважив Паріс.

– За нашими земними мірками – це розкіш.

Дім був із білого каменю, що нагадував мармур. На сонці його поверхня переливалася золотавими іскрами, ніби всередині каменю були розсіяні крихітні часточки світла. Центральну частину споруди увінчував великий золотий купол, на верхівці якого здіймалася витончена металева конструкція, схожа водночас на антену й мистецьку скульптуру. Саме вона приймала та накопичувала енергію, яка живила весь будинок.

Ольга не могла намилуватися ошатністю й пишністю садиби та подвір’я. Невже будинок Паріса такий же розкішний? Жінка не могла збагнути, навіщо, маючи такий достаток, феніксяни вирушили на Землю. Її очі сяяли від захвату. Вона щосили стримувала заздрість до цього безтурботного й благополучного життя. Звісно, вона не була раніше такою. Втрати й нещастя вплинули на її світосприйняття. Складно було з легкістю дивитися, яким може бути життя поза тими випробуваннями, через які довелося пройти їй та її дитині.

Не минуло й п’яти хвилин, як з будинку вийшли Іолаєві батько та мати Тесей і Тея, бабусі Гера й Деметра, дідусі Гермес та Ікар. За ними бігли Леда та Єлена. Бабусі, за феніксіанським звичаєм, тримали великий хліб, схожий на коровай, прикрашений квітами та гірляндами.

– Ласкаво просимо! – сказав Гермес і вклонився гостям. Вони вклонилися у відповідь.

Тея кинулась обіймати Адріану. Вона розридалася, прихилившись до її голови. Адріана своєю чергою теж розревілась, уже не в змозі витримувати емоційну напругу, яку вона відчувала під час поїздки і яка зросла в рази при погляді на Іолаїв дім.

– Це Ольга, наша подруга, яка прилетіла з нами із Землі, – повідомив Паріс.

– Ми дуже раді знайомству, – сказала бабуся Деметра.

– Проходьте в дім, – мовив Тесей.

Господарі не очікували гостей, адже зв’язку із Геополісом не було й попередити про візит було неможливо.

Ользі будинок ізсередини здався ще просторішим, ніж зовні.

Головний вестибюль був заввишки у всі три поверхи. Просто над головами був величний світлий купол. У центрі залу стояла кругла чаша-фонтан із білого каменю. Вода в ній текла майже безшумно, створюючи відчуття спокою.

Від вестибюля в різні боки розходилися широкі коридори. Уздовж стін розміщувалися барельєфи, що розповідали історію роду. Ольга помітила сцени морських подорожей, будівництва міст та битв із невідомими ворогами.

— Це історія нашої родини, — пояснив Тесей, помітивши зацікавлений погляд Ольги. — Найстарішим зображенням тисяча років.

Оля присвиснула.

Підлога була викладена мозаїкою з білого, синього й жовтого каменю. Малюнки утворювали складні геометричні орнаменти, що нагадували хвилі, зорі та сонячні промені.

Майже не було технічних пристроїв. Освітлення лилося зі стін. У колонах проходили тонкі золоті прожилки, які випромінювали м'яке світло. Під стелею висіли напівпрозорі кристали, що повільно змінювали яскравість залежно від часу доби.

Меблі були витонченими й незвичайними. Жодного пластику чи металевих трубок. Крісла, столи й полиці були ніби з єдиного шматка каменю та ще якогось невідомого місцевого матеріалу. Усі форми були плавними, із завитками, без гострих кутів.

Особливе враження на Ольгу справила родинна бібліотека, яку показав Тесей. Вона займала ціле крило другого поверху. Височезні стелажі здіймалися до самої стелі.

– Нічого собі, – захоплено прошепотіла Оля.

– Насправді це ще невелика бібліотека, — усміхнувся Тесей. — У мого діда, батька мого батька, що живе в іншій частині міста, ще більша.