Глава 32. Право бути неправою

– Дивись, малеча, твоя мама вчить мову твого тата. Так-так. У нас різні мови, і ми з різних планет. І не питай, як так сталося. Колись я неодмінно тобі розповім…

Адріана зітхнула. Вона сиділа на галявині позаду будинку й вивчала мову феніксян за допомогою застосунка на браслеті. Вона збиралася навідатися в гості до Іолаєвих рідних. Їй дуже хотілося підтримати їх і поділитися новиною про свою вагітність. Якось раптово вона відчула, що мусить це зробити. Адже це також їхня кровинка, частинка їхнього сина, онука, брата. І вона хотіла повідомити їм це особисто. Вона вже домовилася з хранителями про компактний летючий корабель, і Паріс визвався відвезти її. Він уже непогано освоїв керування такими кораблями. Після повернення із Землі він ще не був удома та не бачився зі своїми рідними. Тому йому самому ця подорож була потрібна.

Адріана поступово почувалася краще. Хоча її досі переслідували нічні жахіття. Той білий промінь, у якому зникало життя і будь-які його сліди, щоразу підкрадався до неї у снах. Вона бачила Іолая, який хотів захистити її і дитину. Він тримав полум’яного щита, наставляючи його в бік променя. Але промінь невблаганно, неначе гігантська хвиля, накривав Іолая цілком, розчиняючи його постать.

Сьогодні він знову їй снився. Але чомусь вона перестала боятися. Якийсь внутрішній спокій. Уві сні вона побачила теплу усмішку Іолая, що розчинялась у цьому жахливому білому світлі. І та усмішка, ніби окрема енергія, долетіла до її серця, наповнивши його відчуттям миру й блаженства.

– Привіт, Адю! – почула вона позаду себе голос. Обернувшись, побачила Ольгу. Вона була з Максиком – той сидів в ергорюкзачку й мило всміхався. – Можна біля тебе присісти?

– Так, авжеж, – Адріана трохи посунулася, звільнивши місце на пледі.

– Як ти?

– Та нічого. Уже краще.

– Рада чути.

– Дякую.

Адріана поглянула на Максика:

– Як він почувається на Феніксі?

– Ой, та йому все подобається. Він же ж дитина, – хихикнула Оля. – Нам обом тут подобається. Така гарна планета. Це просто якась казка наяву.

– Еге ж. Особливо коли повернулися із Землі…

– Так, контраст шалений.

Оля дістала Максика із рюкзачка й посадила його на плед. Він одразу ж почав повзти до трави й хапати її руками.

– Йому подобається зелень. На Землі такої не було, відколи він народився, – зітхнула Ольга. – А тут і трави, і квіти, і всякі пташки, і комахи. Йому так усе подобається.

Адріана із замилуванням дивилась, як малюк активно вивчає природу, підкріплюючи кожний свій рух щирою емоцією на личку.

– Адю, Паріс казав, що ви збираєтесь летіти до Геополіса, – ніяково мовила Оля.

– Так. Хочу навідати батьків Іолая, поділитися новиною про вагітність. Вони мають дізнатися про це від мене. Гадаю, їм буде приємно. І це буде хоч якоюсь утіхою після того, що сталося.

– Угу… Це буде дуже добре.

Ольга дивилась на Адріану, трохи ніяковіючи. Між ними запала тиша.

– Не вважай за нахабство, але хотіла попроситися з вами в цю подорож.

Адріана з цікавістю поглянула на Олю.

– Хотіла б побачити, як живуть інопланетяни… Мені страшенно цікаво, – зашарілася Ольга.

– Так, звісно, я не проти, щоб ви з Максиком полетіли.

– Та, певно, без Максика. Щоб не обтяжувати його такою далекою мандрівкою. Віра Михайлівна дуже прив’язалася до нього й радо побуде з ним.

– Ага, бабуся його полюбила.

Між ними знов повисла ніякова мовчанка.

– Вибач, що запитую… – почала Адріана. – Але ж ти не просто так хочеш подивитися Геополіс? Це через Паріса, так?

– Так… – зашарілася Оля. Тепер її кидало в жар від самої лишень згадки про його ім'я.

– Як у вас із ним? – Адріана намагалася говорити легко й невимушено, хоча й сама відчувала ту напругу, яку випромінювала Ольга.

– Та таке… – вона пирхнула. – Наче він і виявляє увагу, але веде себе досить стримано. Тому я не відчуваю, наскільки можу відкритися перед ним. Ми застрягли на рівні дружнього спілкування. Хоч ніби вже чимало часу минуло після повернення.

– Цікаво… Можливо, це все їхнє феніксіанське виховання. Вони досить стримані в прояві почуттів до іншої статі, поки нема на те якихось вагомих підстав. Надто відверта поведінка осуджується в їхньому суспільстві. Тож, Паріс може поводитися стримано, бо розуміє, що в тебе ще не згасли почуття до твого чоловіка і що ти навряд чи відповіси на його почуття.

Ольга видихнула. Вона спантеличено дивилась на Адріану.

– Так?.. Ну, тоді…

– Тоді ваша подорож буде дуже й дуже доречною. І не треба соромитися. Я поговорю з Парісом. Думаю, він зрадіє.

– Дякую, Адю, – Ольга сором’язливо опустила очі.

– А я ось, уявляєш, лише вчу їхню мову, – Адріана хмикнула. – Чоловік – феніксянин, а я не вивчила його мови швидким методом. Тепер ось доводиться традиційно вивчати. Мушу ж тепер спілкуватися з дідусями й бабусями дитинки.

– І як успіхи? Складно?

– Ну, зважаючи, що це мова іншої планети, – ні, не складно. Не складніше, ніж вивчати мову іншого народу. Гадаю, що ще потренуюся в Геополісі, тоді результати будуть ще кращі.

– Я думаю, в тебе неодмінно все вийде. І дуже вдячна, що ти допомогла мені тоді вивчити їхню мову.

– Та облиш, моєї заслуги там не було. Це все пристрій, – усміхнулась Адріана й посадила Максика до себе на коліна.

Ввечері до Литвиненків навідався Влад.

– Вітаю, Наталю Владиславівно!

– Владику, привіт! Проходь. Зараз покличу Адю.

Влад поступово ставав своїм у цьому домі. Непомітно, крок за кроком. Чоловік не квапився і не брав приступом серця членів цієї родини. Одного разу він уже схибив, втративши довіру. Але йому вдалося повернути прихильність своєю послідовністю й виваженістю. Наталія Владиславівна знов полюбила його, як рідного, і завжди раділа його візитам до онуки.

– Гарно виглядаєш, – зауважив Влад, побачивши Адріану. – Нарешті бачу на твоїх щоках здоровий рум’янець.