Глава 31. «Так»

Був вихідний. Але тепер навіть саме слово «вихідний» звучало дивно — ніхто не міг по-справжньому розслабитися. У повітрі весь час висіла напруга, усі очікували чогось неминучого. Колишнє життя у Вінниці з першими феєричними святами відійшло в якесь далеке, затуманене минуле. Переживши першу трагедію під час падіння на Землю астероїда, усі вже просто не мали сил пережити другу трагедію. Веселощі вичерпались, жарти скінчились.

Того дня Мирослав вирушив на тренувальний майданчик за містом. Погода була сонячна, проте вітряна. Долини були залиті золотавим світлом, а в потоках повітря розчинялися запахи трав і нагрітої сонцем деревини. Далеко внизу поміж гігантських секвой блищала широка ріка.

Майданчик був порожній. Мирослав дістав комплект лазерних дисків – нову модифікацію зброї, над якою останнім часом працювали інженери.

Диск був легкий, тонкий, із матовою поверхнею, але варто було активувати його, як по краю одразу пробігав вузький обід блакитного світла. Андрій жартував, що Мирось метав ці штуки вже краще за половину хранителів.

Він різко змахнув рукою. Диск зі свистом розсік повітря й влучив просто в центр рухомої мішені за сотню метрів. Спалах – металеву пластину розірвало навпіл. Мирослав навіть бровою не повів.

Він підняв другий диск. Кидок – і ще одне точне влучання.

Мирослав відпрацьовував кидки один за одним.

Рухи були майже механічними, надто різкими, надто нервовими.

– Ну, нічого собі! – почувся знайомий голос позаду. — Якщо все так триватиме, то скоро тебе взагалі не можна буде нервувати.

Мирослав озирнувся.

Тоня йшла до нього вузькою стежкою поміж кам’яними виступами. На ній були світлі штани й легка сіра куртка, волосся зібране у високий хвіст, який постійно розтріпував вітер.

– Я б у тебе не кинув, – буркнув Мирось.

– О, яка честь, – жартівливо схопилася вона за серце. – То я, виходить, у безпеці?

Він лише коротко хмикнув і, відвернувшись, метнув ще один диск.

– У тебе вихідний, між іншим, – вона підійшла ближче й сперлася плечем об металеву огорожу майданчика. – Нормальні люди в такі дні йдуть на пікнік, купаються в річці, засмагають, мандрують.

— А я, виходить, ненормальний?

— Гм, можливо.

Тоня примружилась.

— Ти вже пів години отак кидаєш диски.

– Ти за мною спостерігала?

– Можливо, – промуркотіла вона. – Ти такий гарненький, коли так рухаєшся.

Мирослав хмикнув, але так і не всміхнувся.

Він різко активував ще один диск. Кидок вийшов таким сильним, що мішень аж перекосило ударом.

Тоня мовчала кілька секунд.

– Що з тобою, Миросику?

– Та нічого особливого, – нарешті сказав він, дивлячись у бік, куди щойно метнув ще один диск. – Просто думки не дають спокою.

– Що за думки?

Він важко видихнув і сів на край невисокої бетонної платформи.

— Про те, що Іолай загинув.

Тоня відразу посерйознішала.

Мирослав провів рукою по волоссю й відвів погляд убік, на далекі сині гори.

— Знаєш, що найбільш прикро? — тихо мовив він. — Ми всі постійно жили так, ніби часу попереду дуже багато. Наче завжди можна буде щось зробити або вирішити потім.

Він гірко всміхнувся.

– А потім раптом виявляється, що ніякого «потім» може й не бути.

Тоня ковтнула клубок, що застряг у горлі.

– А якщо загину я? Я ж теж ледве не загинув тоді разом з ним…

Вона пильно поглянула нього. Його голос прозвучав якось особливо надривно.

– Що тоді, Тоню? – тихо спитав він. – Ти так і не встигнеш дати мені відповідь?

Вони якийсь час мовчки дивилися одне на одного. Вітер куйовдив їхнє волосся й смикав за одежу, ніби спонукаючи до якихось дій.

Тоня повільно підійшла ближче. Вона ткнула пальцем йому в груди.

— Ти навмисно все це кажеш, щоб розтривожити мене? — спробувала усміхнутися вона, хоча її голос помітно тремтів.

— Можливо.

— Так нечесно.

— А життя взагалі останнім часом не дуже чесне. Не помітила? – він примружив очі.

Вона дивилася на нього кілька секунд. Довго. Уважно.

Мирослав відчув, як хвиля сумнівів накриває його. Він не хотів тиснути на Тоню. Не хотів маніпулювати її почуттями. І вже хотів перевести розмову на жарт…

Але Тоня раптом узяла його за руку.

– Добре, – тихо мовила вона.

Він не одразу зрозумів.

– Що – добре?

Тоня нервово всміхнулася, і на її щоках проступив легкий рум’янець.

— Добре, Миросю. Ти дочекався моєї відповіді.

Кілька секунд він спантеличено дивився на неї, намагаючись розшифрувати почуте.

– Тобто?..

– Тобто так, – тихо сказала вона. – Я готова вийти за тебе заміж.

Мирослав видихнув так, ніби весь цей час несвідомо затримував подих.

– Господи… – засміявся він. – Я вже думав, ти мене мучитимеш до старості!

– Не виключено, що в шлюбі мучитиму до старості, – заусміхалася Тоня.

– А це вже не страшно. Головне – ти будеш моя.

Він затиснув її в обіймах. А тоді підхопив на руки й покрутив її кілька разів.

– Тонечко, я такий щасливий!

Вони сіли на лавку, що була скраю. Мирось обхопив своїми долонями Тонині руки.

– Мила моя… – цілуючи її пальці, примовляв він. – Як же я сильно кохаю тебе.

– Я теж дуже кохаю тебе.

Він погладив рукою її волосся, а тоді ніжно поцілував у губи.

– Треба обрати дату весілля, – видихнув він. – Бо ти знов передумаєш.

– Не передумаю, – усміхалася Тоня. – О, а давай разом з Аристархом Петровичем та Марією Іванівною, вони ж наче не скасовували весілля. А провести два свята в один день буде і простіше, і економніше в плані часу, адже всі тепер такі зайняті через загрозу вторгнення.

– Гарна ідея. Гм, і здається, недовго чекати. Три тижні.

– Так, три тижні. Думаю, нам вистачить, щоб підготуватися.

– Ох, Тонечко, – Мирослав знов стиснув її в обіймах. – Не віриться, що ти нарешті зважилася.