Глава 30. На воєнних рейках

Після тривожного засідання в Центрі управління життя на Феніксі почало поступово змінюватися. Не було гучних наказів чи оголошення загальної мобілізації. Проте кожен ранок тепер починався з нових зведень, нових доручень і нового відчуття часу, що стрімко витікає крізь пальці.

Вінниця перестала бути затишною людською колонією серед феніксових долин. Вона поступово перетворювалася на тиловий центр підготовки до великої війни.

Майстерні працювали майже цілодобово.

Колишні склади та технічні ангари переобладнали під виробництво. Десь збирали захисні обладунки, десь — компактну імпульсну зброю. Велися розробки нових видів озброєння. Хранителі разом із земними інженерами намагалися створити технології, здатні хоча б частково протистояти новим видам зброї темних.

Серед тих, хто над цим працював, були Андрій і Сергій. Вони майже не бували вдома. Антиной відкрив їм доступ до частини феніксіанських технологій, які раніше залишалися закритими навіть для більшості хранителів.

У спеціальному підземному секторі дослідницького центру вони працювали над системами захисту. Після подій у підземеллях Києва, де загинули Іолай та його брати, стало очевидно: темні отримали технології, здатні буквально розщеплювати матерію, оминаючи звичайні захисні поля хранителів.

Тепер головним завданням було створити щит нового покоління — такий, що зможе витримати дію цієї зброї хоча б кілька секунд. Бо навіть кілька секунд могли вирішити результат бою.

Одного вечора Сергій сидів над проєкційною панеллю, розтираючи почервонілі очі.

– Ні, дивись, тут знову пробій, – нервово сказав він, збільшуючи схему енергетичного поля. – Якщо потік темної матерії входить під таким кутом, захист просто не встигає перебудувати структуру.

– Бо система реагує вже після контакту, – відповів Андрій, швидко проводячи рукою над панеллю. – А вона має прогнозувати удар ще до зіткнення.

– Тобто ти хочеш, щоб щит прораховував поведінку темної матерії наперед, виявляючи застосування зброї із самого моменту її активації?

– Саме так.

Сергій важко видихнув й відкинувся на спинку крісла.

– Андрію, ми зараз говоримо про процеси, які навіть хранителі до кінця не розуміють.

– Але ж вони існують. А отже, у них є закономірність.

Сергій криво всміхнувся:

– Ось за це я тебе інколи ненавиджу.

Андрій засміявся.

Останні тижні він помітно змарнів. Війна, що нависала тінню над їхніми буднями, відповідальність за нові розробки, які в майбутньому можуть їх врятувати, загибель Іолая, вагітність Адріани — усе це виснажувало його зсередини, хоча зовні він уперто тримався.

На сусідніх рівнях комплексу теж безперервно кипіла робота. Хранителі разом із землянами перебудовували захисні системи Вінниці, тестували нові генератори поля, адаптовували зброю до можливого космічного штурму. Антиной і Демофонт працювали з інженерами над модернізацією обладунків, намагаючись посилити їхню стійкість до невідомих типів випромінювання. Адамаст із групою техніків займався дронами-розвідниками, які мали виявляти кораблі темних далеко на підступах до Фенікса.

Мирослав також помалу брався до роботи, хоч поранення ще давалося взнаки. Йому доручили координацію мобільних груп швидкого реагування. Разом із феніксянами він навчав добровольців користуватися летючими платформами, щитами, плащами-невидимками й легкою зброєю хранителів.

Спершу Мирось робив усе без ентузіазму. Після поразки на Землі йому хотілося тільки одного — щоб усе це нарешті скінчилося.

Проте бездіяльність на фоні загальної заповзятості виглядала ще гірше.

Тому тепер він проводив дні на тренувальних полігонах за містом, де над широкими долинами безперервно кружляли транспортні платформи, а в повітрі миготіли спалахи навчальних імпульсів.

– Нижче щит! Нижче, я сказав! – кричав Мирослав молодому хлопцеві, який ледь не впустив захисний диск. – Ти закриваєш обличчя, а живіт лишаєш відкритим! У реальному бою тебе б уже розрізали навпіл!

— Миросю, не лякай людей, — усміхнулася Тоня, підходячи ближче.

Вона теж тепер постійно була зайнята. Разом із лікарями та психологами Тоня допомагала облаштовувати центри стабілізації для поранених і людей із тяжкими психічними травмами. Після боїв на Землі стало зрозуміло, що темні б’ють не тільки по тілу – вони руйнують людську психіку страхом, симуляціями, виснаженням і відчаєм.

Тоня часто поверталася додому настільки втомленою, що засинала просто сидячи. Але й попри це вона знаходила сили та час провідати Адріану.

Адріана існувала ніби десь осторонь.

Вона бачила всю цю підготовку. Чула розмови про оборону, нову зброю, мобілізацію, евакуаційні маршрути. Але все це ніби проходило повз неї. Вона була в якомусь заціпенінні. Світ без Іолая був безбарвним і нецікавим.

Тетяна буквально взяла доньку під контроль. Вона стежила, щоб Адріана їла, відпочивала, проходила обстеження й не залишалася надовго сама.

— Ти тепер не одна, — повторювала вона майже щодня. — І мусиш пам’ятати про це.

До спостереження за вагітністю долучилися хранителі. Антиной особисто переглядав результати аналізів й щоразу заспокоював родину:

— Організм адаптується значно краще, ніж ми очікували.

Усі полегшено видихали.

Тим часом Влад усе частіше з’являвся поруч з Адріаною.

Він допомагав непомітно, ненав’язливо. Постійно намагався розрадити Адріану, не торкаючись болючих тем.

Якось вони сиділи біля річки – Влад запросив Адріану на прогулянку. Вечірнє світло ковзало по воді золотими відблисками.

— Ти дуже змінився, — тихо сказала Адріана.

Влад усміхнувся кутиками губ:

— Після всього, що сталося, дивно було б не змінитися.

Вона подивилася на нього уважніше. Влад став м’якшим, більш емоційним у хорошому сенсі.

— Дякую, що ти поруч, — раптом сказала вона.

Влад ніяково поглянув на Адріану. Він опустив погляд і глибоко зітхнув.