Глава 29. Серцебиття майбутнього

Наступного ранку Тетяна буквально випхала Андрія й Адріану з дому, перш ніж вони встигли як слід прокинутися.

— І навіть не здумайте знову відкласти це обстеження! — суворо сказала вона, складаючи руки на грудях. — Бо я вас знаю.

— Та йдемо вже, йдемо, — примирливо відказав Андрій, намагаючись усміхнутися.

Адріана мовчки взувала кеди. Вона сильно хвилювалася, але намагалася не видавати цього.

Після Тетяниних слів вона ніби згадала, що незабаром стане матір’ю. До того вона не особливо заглиблювалась у ці роздуми. Але цієї ночі її ніби щось накрило: одна за одною до неї підкрадалися тривожні думки.

Що як із дитиною щось не так?

Що як організми землян і феніксян усе ж відрізняються?

Що як вона не зможе нормально виносити цю вагітність?

Медичний центр у Вінниці був одним із найсучасніших на Феніксі. Через евакуацію великої кількості землян після битви його нашвидкуруч розширили: додали кілька нових корпусів та лабораторій. А також були зведені зони реабілітації.

Поки вони з батьком летіли на платформі, серце Адріани вистрибувало з грудей. Темні хмари сумнівів і страхів окутували її розум. Дуже хотілося, щоб хтось просто сказав наперед: усе буде добре. Однак швидких відповідей не було.

У центрі було тихо, затишно. Коридори зі світлими стінами, м’яка метушня у них. Сонячне світло наливало приміщення: воно сіялося згори з тонованих вікон на стелі й струменіло крізь широкі панорамні вікна з різних боків.

Андрій з Адріаною підійшли до рецепції. На них уже чекали.

Медикиня Марія Іванівна Пастернак одразу взяла ситуацію в свої руки.

– Адріаночко, люба, вітаю, сонечко, – тепло сказала вона й широко розкрила свої обійми. – Андрію, вітаю!

– Вітаю, – кивнув чоловік.

– Адю, щось ти бліда. Хвилюєшся?

– Та є трохи, – дівчина відчула клубок у горлі.

Медикиня усміхнено похитала головою:

– Не треба, не бійся. Ми тут уже цілий консиліум зібрали.

– Це мене й лякає, — нервово всміхнулася Адріана.

– Не треба так хвилюватися. Навіть якщо щось не так, наші найкращі генетики знайдуть спосіб вирішити проблему. На тебе вже чекають наші світила, найкращі уми Фенікса. Тож, заспокойся, Адріаночко. Це шкодить дитинці.

Вони пройшли до просторої зали, де на прозорих панелях мерехтіли графіки, схеми ДНК та об’ємні моделі клітин. Посередині зали був великий круглий стіл, за яким сиділи декілька чоловіків і жінок, яких Адріана не знала. Побіля столу стояли добре знайомі їй Ярослав Залужний та Святослав Гордійчук.

– Адріаночко, радий бачити, – усміхнувся Святослав.

– Дякую, навзаєм.

– Дозвольте представити вам наших колег, – мовив Ярослав Валерійович. – Задніпровський Олег Семенович, генетика й адаптивна біологія. – Літній чоловік у білому халаті підвівся й ввічливо кивнув. Усі інші після нього так само вставали й кивали. – Невмержицький Роман Борисович, спеціаліст із ксенобіології та міжвидової сумісності. Залевський Іван Володимирович, реабілітолог і фахівець із регенеративної медицини. Світлицька Тамара Павлівна, ембріологиня та спеціалістка з пренатального розвитку. Коржук Марина Олексіївна, лікарка-імунологиня та експертка з клітинної адаптації.

— Дуже приємно… — розгублено пробелькотіла Адріана. Вона почувалася ніяково, адже ніколи не була в центрі уваги одразу стількох шанованих людей.

– Раді вітати… Не очікували, що тут буде цілий консиліум. Усе так серйозно? – невпевнено спитав Андрій.

Святослав поклав руку йому на плече:

– Ми не можемо нічого стверджувати. Формально батьки дитини належать до одного виду. Але ми маємо дуже тривале еволюційне розходження. Тому потрібно ретельно все дослідити.

– Звучить якось страшно, — тихо прокоментував Андрій.

Марія Іванівна ледь усміхнулася:

– Не слухайте вчених, коли вони починають говорити науковою мовою. Бо все це звучить як вирок.

Обстеження почалося майже одразу.

Адріана лежала на медичній платформі. Більшість процесів відбувалася безболісно й майже миттєво. Тонкі світлові сканери проходили крізь тканини, зчитуючи стан організму на клітинному рівні. Повітря довкола мерехтіло напівпрозорими схемами.

Адріана майже не рухалася. Вона дивилася в стелю, намагаючись за щось зачепитися поглядом.

Її серце билося надто швидко.

Поруч сидів Андрій. Він старався виглядати спокійним, але час від часу нервово постукував пальцями по коліну.

Адріана раптом згадала свої останні обійми з Іолаєм. Коли він міцно притискав її до грудей і довго не відпускав. Вони стояли мовчки, намагаючись запам’ятати, як їхні серця б’ються разом.

На одній із панелей раптом виникла маленька світлова модель.

Марія Іванівна уважно подивилася на результати й усміхнулася:

– А ось і ваш малюк.

Адріана різко вдихнула.

Зображення було ще нечітким, але вона все одно не могла відірвати очей.

Маленьке життя. Частинка Іолая.

У грудях раптом щось так сильно стиснулось, що вона ледве стримала сльози.

Ярослав Валерійович уважно аналізував дані, збільшуючи окремі ділянки генетичної схеми.

— Цікаво… дуже цікаво, — пробурмотів він.

— Ярославе Валерійовичу, не лякайте Адріану словом “цікаво”, — суворо сказала Марія Іванівна.

— Та ні, я в хорошому сенсі. Генетична інтеграція проходить напрочуд стабільно.

Святослав швидко переглянув інші показники.

— Імунного конфлікту немає. Клітинна адаптація теж у межах норми. Якщо чесно, я очікував значно складнішої картини.

Інші вчені також уважно розглянули дані.

— То все добре? — тихо спитала Адріана.

Кілька секунд науковці мовчали, перевіряючи результати.

Нарешті Марія Іванівна підійшла ближче й м’яко сказала:

– На цей момент – так. Усе добре.

Адріана заплющила очі й полегшено видихнула, ніби тільки тепер дозволила собі дихати нормально.