Глава 28. Нетаємна вечеря

Того дня Литвиненки зібралися разом за вечерею. Прийшли всі, що останнім часом бувало вкрай рідко: Андрій, Тетяна, Петро Павлович і Віра Михайлівна, Роман Захарович і Наталія Владиславівна, Адріана та Мирослав.

– Ну, що там було на засіданні? – спитала Тетяна, яка майже ніколи не відвідувала подібні збори.

– Та що… – відповів Андрій. – Нічого хорошого. Нам доведеться ставати на воєнні рейки.

– Тобто? – здивувалася Тетяна.

– З’явилися дані, що темні планують наступ на Фенікс.

– О Господи… – різко видихнула Тетяна, відчувши, як щось стало їй у грудях.

– Ще цього нам бракувало… – мовила Віра Михайлівна.

– Так, – задумливо сказав Андрій. – Доведеться докласти зусиль, щоб приготуватися максимально добре.

– Але ж може таке бути, що вони не наступатимуть? Що передумають? – Наталія Владиславівна намагалася мислити позитивно.

– Але ми не маємо сидіти склавши руки і сподіватися на це, – заперечив Роман Захарович.

– Так, нам дуже потрібно допрацювати наші технології, – кивнув Андрій. – Треба мати щось на противагу тій страшній зброї, якою вбили Іолая та його братів.

Андрій наче опам’ятався і поглянув на Адріану:

– Ой, Адю, вибач…

Дівчина відчула, як до горла підступає хвиля нудоти. Вона схопилася з місця й побігла до ванної кімнати.

Усі здивовано дивилися їй услід.

– Що це з нею? – спитав Мирослав.

– Та в її стані буває, – відповів Андрій і одразу ніяково замовк: він зрозумів, що він сьогодні – просто майстер обмовок.

– В її стані? – перепитав Мирось.

– Адріана вагітна? – округлила очі Тетяна.

Андрій потупив погляд:

– Я, напевно, не мав цього казати без її дозволу…

– І давно ти про це знаєш? – спитала Тетяна.

– Та ще з Землі. Дізнався незадовго до битви.

– Офігіти… – видихнула Тетяна. – Це, виходить, термін уже чималий. Ви хоч до лікаря зверталися?

– Ні…

Тетяна пхикнула:

– Хай не хотіли нам усім казати, але ж треба було хоча б до лікаря піти.

Андрій мовчав, ніби школяр, який не вивчив урок. А Тетяна тільки починала гарячкувати:

 – Андрію, як же це безвідповідально! Донька вагітна від інопланетянина, а ви мовчите, не обстежуєтесь! Тобі не спало на думку, що треба контролювати цю вагітність?! Все ж таки нас із феніксянами розділяють тисячі років! За ці роки вони жили в іншому, відмінному від земного світі, тут інший бактеріальний світ, інша рослинність, інше повітря. І це не могло не вплинути на певну генетичну специфіку. Хай вони й схожі дуже на нас, але ж за стільки часу в них могли виробитися певні особливості, які можуть впливати на вагітність. Чим ти тільки думав! Ладно Адріана, вона вся в горі, але ж ти – дорослий і розумний чоловік!

Андрій розчервонівся. Він не хотів сперечатися з дружиною. А вона не хотіла заспокоюватись:

– Андрію, у цьому весь ти! Завжди думаєш про щось глобальне, про темну закулісну владу, про польоти десь хтозна куди, про якусь невидану зброю, а те, що відбувається під носом із власною донькою, – уперто не хочеш помічати!

– Танюшо, Танюшо, заспокойся… – вимовив нарешті Андрій. – Я не навмисно. Ти ж знаєш, скільки всього навалилося останнім часом. Якось зовсім не подумав про це…

– Треба в першу чергу про сім’ю думати. А потім уже про все те глобальне й далеке…

– Гаразд, я старатимусь… – Андрій дуже хотів повернути застільну бесіду в мирне русло.

У цей момент повернулася Адріана. Усі раптом замовкли.

– Я щойно чула крики й голосні розмови, а тепер така тиша… Щось сталося?

– Так, сталося, – відповіла Тетяна і, підвівшись з місця, підійшла до доньки. Вона обійняла її, а тоді із жалем подивилась їй у вічі: – Чому ти приховувала свою вагітність?

Адріана зніяковіла й зашарілась:

– Вибач, мамо… Я просто ще сама цього не усвідомила.

– Гаразд, гаразд. Завтра разом ідемо на обстеження. Доцю, це може бути небезпечно для твого здоров’я. До тебе ж іще ніхто не мав міжпланетних дітей, принаймні серед відомих нам випадків. Тож, треба все тримати під детальним контролем.

– Добре, – кивнула Адріана й сіла до столу поруч із Мирославом.

– Ну, сестро, я тебе вітаю, – усміхнувся він.

– Дякую… – ніяково відповіла Адріана.

Після незручної паузи всі приєдналися до вітань. Роман Захарович з такого приводу дістав пляшечку коньяку багаторічної витримки:

– Отже, я скоро стану прадідом. За таке гріх не випити!

– Дивно якось, – прокоментувала Наталія Владиславівна. – З одного боку на нас насувається війна, а з іншого боку ми святкуємо радість продовження життя. Згадалися старі воєнні часи на Землі. Іншим країнам було невтямки, як наш народ під час війни і танцював, і співав, і любив, і працював, і творив. Можливо, під час війни жити хочеться ще більше, і всі земні радощі цінуються ще сильніше…

– Саме так, – підтримала її Віра Михайлівна.

Після коньяку всі пожвавішали, і вечеря відбувалась уже на більш веселих нотах.