Глава 26. У тенетах відчаю

Незабаром Тесей, друзі Іолая та інші феніксяни, що гостювали у Вінниці, вирушили додому, до Геополіса. Тея, швидше за все, ще не знала про загибель синів. І чоловікові належало повідомити їй цю страшну новину.

Здавалося, після всього перенесеного життя у Вінниці мало стихнути, зупинитися, завмерти… Але ні – цього не сталося. Усі продовжували робити звичні справи. Можливо, саме це допомагало відновити душевну рівновагу.

Проте не всі могли заспокоїтися. Адріана переживала глибоку депресію. Вона часто непорушно сиділа надворі, дивлячись на живописну долину з гігантськими феніксовими секвоями, між якими звивалася широка ріка. Саме такий краєвид вона побачила вперше, прибувши на цю планету, яка тоді ще була для неї чистим аркушем. Сьогодні все це було наповнене спогадами. Але ці спогади були ніби якісь нереальні: після польоту на Землю, вони здавалися їй сном. Тільки ось цей сон їй дуже болів.

– Нащо все це було потрібно? – Адріана не стримувала слів і сліз, дивлячись на Тоню. – Знаєш, незадовго до битви Оля мене запитувала, чому ми вирушили на Землю із безпечного Фенікса… Тоді я навіть не вагалася, я знала, що відповісти. А тепер… Тепер я не знаю, нащо все те було… Принаймні ми з Іолаєм могли залишитися тут.

– Думаєш, ви б і справді обоє могли бути тут, знаючи, що інші вирушили боротися? – Тоня підняла брови будиночком.

Адріана мовчала. Після паузи відповіла:

– Я не знаю… Можливо, не змогли б… Але тоді б він був живий. А тепер – його нема. Нема навіть його праху, щоб гідно поховати на його рідній планеті.

Вона розридалася. Тоня обійняла її:

– Вибач… Вибач, моя рідна, дарма я… Хотіла тебе підбадьорити…

– Ні, не переймайся, ти не винна… – давилася слізьми Адріана. – Це я – мов відкрита рана, що тільки зачепи, і вже боляче. Я тобі дуже дякую. Ти мені справді як сестра.

Вони якийсь час сиділи мовчки, дивлячись на тіні від хмаринок, що ходили долиною. Був вітряний день, і небо, всіяне дрібними хмарками, миготіло то сонцем, то тінню.

– А знаєш, Іолай не зник повністю. Частинка його залишилась. І ця частинка – його дитина…

Тоня здивовано подивилась на подругу:

– Ти вагітна? – вона сплеснула руками. – Боже мій! Яка це чудова новина!

– Напевно… – зітхнула Адріана.

– Він знав? – тихо, ніби боячись, спитала Тоня.

– Так, – через силу всміхнулась Адріана. – Перед битвою я сказала йому.

– Це чудово, Адю. Напевно, це зробило його щасливим.

– Сподіваюся…

Очі Адріани зблиснули вогником гіркої прикрості:

– Як же ми мало були з ним разом!.. Як мало пізнали одне одного… І яка я була дурна, що стільки часу його відштовхувала! Якби ж я тільки могла знати, що нам відведено так мало, – нізащо б не зважала на те, що він інопланетянин…

– Не кори себе, ти не могла знати.

– Та я й не корю. Я просто усвідомлюю, і від того мені дуже гірко…

Тоня гладила Адріану по голові і сиділа поруч мовчки, переживаючи її біль, неначе свій.

До Адріани навідувалась психологиня Віра Білецька. Вона добре пропрацьовувала з нею її стан. Допомагав і Антиной, проводячи лікувальний курс еліксирами, порошками та хвилетерапією.

У ці дні підтримував Адріану і Влад. Він часто приходив у вільний від роботи в Центрі управління час. Іноді приносив якісь рідкісні фрукти з південних територій, іноді якісь цікаві матеріали з досліджень Фенікса. Часом просто мовчки сідав поруч. Влад не намагався весь час говорити правильні слова. Він не переконував її «триматися» і не казав, що «час лікує». Це подобалось Адріані. Звичайно, вона не забула, що саме він був одним із очільників таємної змови на Феніксі. І глибоко в душі вона розуміла, що він був поруч не просто так: напевно, він мав надію усе ж таки колись отримати її прихильність. Але це не відштовхувало її. І вона сама не розуміла, чому так. Можливо, щирість почуттів Влада змусила її пробачити його. А можливо, це було щось інше…

Минув місяць після повернення із Землі. Якось Адріана з Владом сиділи на терасі нагорі будинку. Вечоріло. Над долиною повільно спалахували ліхтарі, а у високому малиновому небі були поодинокі яскраві зорі.

Влад поставив на столик дві чашки теплого напою і сів навпроти.

– Ти сьогодні хоч щось їла? – спитав він.

– Мама змусила мене поснідати, – всміхнулась Адріана.

– О-о, чудово! Це вже прогрес.

Вона мовчала, дивлячись удалечінь.

– Знаєш, я так втомилася. Усі поводяться зі мною так, ніби я от-от розсиплюся, – тихо сказала вона.

– Ну… Мені здається, ти недалеко від цього.

Вона саркастично всміхнулась:

– Дякую за відвертість!

– Адріаночко, ми просто всі хвилюємось за тебе…

Він узяв її за руку. Вона відчула, як легкий струм пронизав її тіло. Адріана потупила погляд. Чомусь згадалось, як колись під час подорожі до Геополіса Влад з Іолаєм конкурували за її увагу. Їй було соромно зізнатися собі, що тоді їй була приємною увага обох чоловіків.

Раптом вона подивилась на Влада іншими очима. Що це? Чому? Легке тремтіння і наелектризованість – ось що вона часом відчувала поряд із ним. Адріана не могла для себе визначити ці відчуття якимись словами. Можливо, це був гормональний сплеск, характерний для її стану, коли хотілося, щоб поруч був чоловік. Це погано поєднувалося з її внутрішнім горюванням, і вона корила себе за цей неконтрольований потік відчуттів та емоцій.

Він помітив її сум’яття і відпустив руку.

– Я можу лише уявляти, наскільки тобі все це болить… І можливо, те, що ми всі біля тебе боїмося зайвий рух зробити і весь час приділяємо забагато уваги, – тебе ще гірше засмучує…

Адріана сумно подивилася на нього.

– Просто… – він провів долонею по волоссю і відвернувся в бік долини. – Просто я не можу перестати бути поруч, коли тобі боляче. Хоч би як не намагався…

– Дякую тобі… – тихо мовила вона.

Десь далеко шуміла ріка, і вітер колихав крони величезних секвой.