Глава 25. Поле пам’яті

Після повернення жителі Фенікса не поспішали повертатись до своїх міст. Земляни запросили їх трохи погостити, перевести подих після важких подій і вшанувати пам’ять полеглих.

Вінничани зустрічали своїх героїв ще на в’їзді до міста. Вони утворили довгі колони обабіч дороги. І коли прибулі проїжджали, на них з обох боків сипали пелюстки квітів.

Тетяна кинулась на шию Андрієві:

– Любий мій! Живий, живий! – вона цілувала його і міцно обіймала. – Адріаночко, Миросику! Дітки!

Соломія так само тепло зустрічала своїх Сергія і Тонечку.

Олексій Іванович та Ельвіра Борисівна вхопили в обійми онучку Тоню, а Роман Захарович і Наталія Владиславівна обціловували своїх онуків.

– Миросику! Бліденький який, – Наталія Владиславівна розчулилась, і сльози рясно котилися по її щоках.

– Бабусю, я в нормі, – Мирослав намагався здаватися легким і безжурним.

Адріана всміхалася через силу. Вона була випалена зсередини болем, і тепер не здатна була на емоційне спілкування.

– Ходи сюди, моя мила, – бабуся співчутливо обійняла онуку. Вона вже, звісно, знала про те, що сталося з Іолаєм: новини долетіли швидше, ніж усі встигли дістатися міста. У цей момент Адріана розридалася. Вона весь час намагалась триматися, не виявляти свого болю, не розслаблятися у нелегкій дорозі. А тут, на грудях бабусі, відчувши себе в безпеці, як колись у дитинстві, вона нарешті дала собі волю. Наталія Владиславівна гладила її по плечах, ніби заколисуючи.

Перші дні на Феніксі були напруженими: позаяк прибуло чимало нових людей, і їх потрібно було розселити. Багато роботи мали лікарі, які обстежували поранених та лікували їх – лікарня, що будувалася про всяк випадок досить просторою, наповнилася людьми. Значна кількість повстанців перебувала в шоковому стані і потребувала допомоги психологів, та навіть психотерапевтів.

Бабусю Віру та дідуся Петра поселили в домі Литвиненків – місця там було достатньо. Усі були неймовірно раді возз’єднанню родини. Тесею запропонували погостити у Литвиненків, проте він відмовився: чоловікові було важко дивитися на повну родину невістки. Він ввічливо відмовився і поселився в готелі разом з друзями Іолая – Діонісом, Парісом та Періклом.

Для Ольги з Максиком знайшовся невеликий будиночок неподалік від Литвиненків. За інших обставин вона була б невимовно щаслива. Фенікс їй дуже сподобався. Тішило те відчуття безпеки і впевненості, якого вона не мала вже більш як рік. Тепер синок був у безпеці. І вона зробила все заради цього, продавши душу дияволу… Ось його сяючі, усміхнені очі, милі рухи його рученят, агукання і сміх – тепер вона могла не боятися, що цього може не стати будь-якої миті. Вона проміняла своє сумління на впевненість. І більше могла не боятися. Велику ціну було заплачено.

За кілька днів Аристарх Петрович ініціював проведення вечора пам’яті. Він був несхожим на себе самого після повернення повстанців. Де й поділася його заповзятість і життєва енергія! Він був наче в тіні: не давав коментарів, не виступав публічно, тихо допомагав новоприбулим адаптуватися. Але зрештою вирішив, що мовчання не є виходом із цієї ситуації. Біль потрібно було виплеснути назовні.

Вечір вирішили провести на околиці Вінниці, на полі, яке вибрали для влаштування великого меморіалу на честь загиблих на Землі.

Була встановлена невелика сцена, оформлена просто, без зайвого пафосу. З боків від сцени були світлові панелі, на яких повільно змінювалися обличчя тих, хто не повернувся. Без підписів, без дат. Лише обличчя. Їх упізнавали і так.

Люди помалу сходилися на поле. Ще донедавна це була звичайнісінька долина між невеликими пагорбами. Тепер це місце мало стати місцем спільної пам’яті. Перший їхній меморіал на Феніксі… Надвечірнє небо було спокійним, теплим, безжурним, сповненим пахощами квітів і щебетом птахів, і це створювало дивне відчуття контрасту із почуттями тих, для кого світ втратив барви.

Ніхто не поспішав підходити ближче до сцени, не було метушні чи звичного для великих зібрань шуму. Люди зупинялися на відстані, дивилися вперед, на м’яке світіння панелей, де повільно змінювалися обличчя, і лише згодом робили ще кілька кроків, ніби кожен рух потребував внутрішнього дозволу. Вони ніби обережно входили в цю подію, як у щось крихке, що можна було зруйнувати необережним словом чи зайвим звуком.

Адріана довго вагалася, чи йти їй на цей вечір. Прибувши до поля, вона довго стояла на узбіччі. Звідси сцена здавалася далекою, майже нереальною, ніби це було щось, що не має до неї стосунку. Вона не знала, чи витримає цей вечір, чи не зламається остаточно, опинившись серед усього цього…

Тоня була поруч. Вона не говорила нічого, не намагалася підштовхнути чи переконати. Її присутність була тихою, як опора, на яку можна спертися, навіть не озираючись.

Зрештою Адріана зробила крок. Цей крок був подоланням внутрішнього спротиву, який накопичувався у ній всі ці дні. І кожний наступний крок давався не легше, ніж перший, – ніби вона йшла не по траві, а крізь щільний шар власного болю.

Підійшовши ближче, Адріана і Тоня побачили своїх.

Сергій стояв трохи осторонь, дивлячись у бік сцени, але його погляд час від часу ковзав по обличчях на панелях. Андрій був біля нього, напружений, зосереджений, він досі не міг розслабитися. Мирослав сидів на стільці, спершись об спинку, все ще блідий, але вже більш живий, ніж у перші дні після повернення. Тоня з Адріаною стали біля нього.

Тесей, прийшовши, стояв трохи збоку. Віра Михайлівна, побачивши Адріаниного свекра, буквально змусила його підійти до них, щоб він був поруч із родиною. Він зовні тримався. Його постать була нерухомою, майже статичною, але в цій нерухомості відчувалася глибина втрати, яку неможливо було виміряти словами. Він не плакав, не показував емоцій, але саме це робило його стан ще важчим для сприйняття, бо здавалося, що біль у його душі сягнув таких глибин, з яких уже не може вийти.