Глава 24. Під захист Фенікса

Підготовка до відльоту розпочалась одразу після прийняття рішення. Усі поспішали, не маючи часу на роздуми і тривалі збори. Швидко згортали обладнання. Хранителі чітко знали, що саме потрібно забрати з собою на Фенікс, а що має бути знищене, щоб не дісталося ворогу. Системи зв’язку відключалися одна за одною, архіви стиралися, мобільні платформи готувалися до транспортування.

У домі Петра і Віри в Петрівцях був хаос. Він став перевалочною базою, де складалося все необхідне.

Андрій зі своєю групою майже в повному складі повернувся з поля бою, чим дуже потішив своїх батьків, які під час битви перебували в безпечному місці на складах. А ось поява Тесея в домі була дуже важкою. Феніксянин виглядав дуже пошарпаним, мав поранення на тілі. Йому насилу вдалося дістатись до села. Коли він прийшов, ніхто не знав, як повідомити йому про втрату всіх чотирьох синів…

Він відчув, що сталося щось непоправне, вже переступивши поріг дому. Мирослав, який ще ледве ходив після поранення, саме повільно ніс невеличку коробку з обладнанням. Побачивши Тесея, він похапцем вклонився і поспішив щосили до вітальні, зображаючи сильну заклопотаність. Він не промовив ні слова, що було зовсім не властиво цьому жвавому і привітному молодому чоловікові. Наступним зустрівся Паріс, той обійняв Тесея, сказав, що дуже радий його поверненню і поквапився у справах. Затим Тесей зустрів Діоніса – той повівся подібно до Паріса. Якісь лихі здогади тінню впали на його серце. А зустрівши Адріану, він усе зрозумів без слів. Бліде обличчя, розгублений і неосмислений погляд, автоматичні рухи – усе свідчило, що вона переживала сильне горе. Вона поглянула на Тесея, не бачачи його, і пройшла повз. Сергій, мимоволі ставши свідком цієї німої сцени, узяв на себе сміливість нарешті пояснити феніксянину, що сталося. Тесей, усупереч очікуванням, сприйняв новину мужньо, зачаївши свій біль глибоко в душі.

Ольга сиділа на підлозі біля стіни в гардеробній, що слугувала невеличким складом. Вона намагалась розчинитися і зникнути з-поміж людей, які метушилися навколо, виконуючи свої завдання, не підозрюючи, що серед них є та, через яку цей поспіх і цей відчай стали необхідністю.

Жінка тримала в руках невелику дитячу ковдру, яку хтось поклав на ящик поруч. Її пальці машинально перебирали край тканини, ніби це був єдиний рух, який вона ще могла контролювати. Думки не трималися купи, але одна з них поверталася знову й знову, вперта, невідступна, як вирок, що не підлягає оскарженню: це сталося через неї.

Вона чула уривки розмов: про втрачений зв’язок, про те, що ворог діяв занадто точно, про нову зброю, якій вони не могли протистояти. І кожне таке слово різало її зсередини, бо вона знала ще один бік цієї правди.

Вона не дозволяла собі плакати. Сльози здавалися чимось недоречним, навіть несправедливим – ніби вона не мала на них права.

Кроки поруч вона помітила не одразу. Паріс з’явився на порозі і на мить зупинився, побачивши її. Його обличчя змінилося, він підійшов і сів поряд.

– Олю… – сказав він тихо, але в його голосі було стільки щирої радості, що це прозвучало майже на надриві. – Ти тут…

Вона підвела на нього погляд – утомлений і знебарвлений.

– Добре, що ти тут, – радісно прошепотів Паріс.

Ольга дивилася на нього довше, ніж було потрібно для простої відповіді, і в цій затримці було щось важке, невимовлене.

– Так, я тут… – якось важко промовила вона.

– Ми вирвалися з оточення, – сказав він бадьоро. – В якийсь момент навіть не думав, що це можливо.

Він приклав руку до обличчя, на мить заплющивши очі.

– На жаль, Іолаю та його братам так не пощастило, як нам… – його голос знизився. – Вони не мали шансів сховатися від того променя…

Ольга різко стиснула ковдру в руках.

– Не треба, не говори про це! – різко сказала вона, не в змозі приховати внутрішню напругу.

Паріс здивовано поглянув на неї.

– Я просто…

– Я знаю про це! – твердо перебила вона. – Усі знають…

Запала коротка тиша. Він уважніше подивився на неї, і тепер у його погляді була не лише радість від зустрічі, а й тривога.

– Ти… як? – обережно спитав він. – Ти виглядаєш так, ніби…

Він знову не договорив, але цього разу слова були зайвими.

Вона похитала головою:

– Нормально, – відповіла вона автоматично.

Це прозвучало порожньо – навіть для неї самої. Паріс не став сперечатися, але й не повірив.

– Якщо тобі треба поговорити… – почав він.

Вона різко підняла на нього очі, і на мить у них промайнув страх.

– Не треба, – сказала вона швидко, потім додала тихіше: — Просто… не зараз.

Він кивнув:

– Гаразд.

Паріс залишився поруч, не нав’язуючись, але й не йдучи.

Навколо них продовжувався рух: хтось ніс ящики, хтось перевіряв спорядження, хтось передавав короткі накази. Дім гудів напруженою, зосередженою енергією приготувань.

– Ми відлітаємо, – сказав Паріс через деякий час.

– Я знаю, – тихо відповіла вона.

– Це… мабуть, єдиний варіант, – додав він.

Ольга видихнула:

– Мабуть.

Він поглянув на неї уважніше.

– Я радий, що ти жива, – сказав він.

Вона мовчала кілька секунд. Потім якось по-дитячому подивилась на нього і, ледь стримуючи сльози, сказала:

– А я рада, що ти живий…

Паріс по-дружньому обійняв її.

Але це не приносило полегшення. Адже вона була не гідна усього цього тепла.

Паріс цього не знав. Він для себе пояснював стан Ольги як утому і біль після втрати, не знаючи, яке невинне обличчя може мати зрада.

Адріана не метушилася з усіма. Вона зупинилася біля вікна, за яким був знайомий краєвид, на який вона з ним дивилася удвох, коли вони обидвоє були сповнені надій і натхнення до перемоги. Це було нестерпно боляче усвідомлювати, що тепер він не побачить цього краєвиду, що вони не побачать його разом… Що не переживуть разом цю загальну поразку… Що не повернуться разом на його планету…