Глава 23. Залишаючи біль позаду

Відвідавши раду, хранителі повернулися до штабу. Атмосфера була гнітюча, наповнена неприродною тишею, що виникає тоді, коли люди вже відчувають (ще до слів, ще до підтверджень), що сталося щось незворотне.

Антиной зайшов першим. Його постава залишалася рівною, але погляд був пониклим і важким. За ним зайшли Адамаст, Демофонт, Елей, Едіп, Ксант, Телемах. Ніхто не поспішав говорити. Вони перезиралися між собою, намагаючись зрозуміти, хто візьме на себе відповідальність повідомити погані новини.

Адріана підвелася зі свого місця ще до того, як зайшли всі хранителі. Вона дивилася на них із надією, яка однак майже одразу згасла, щойно вона побачила їхні обличчя.

– Де вони?.. – її голос був тихим, але в ньому вже звучало передчуття відповіді.

Антиной повільно зняв рукавицю і витер рукою піт з чола. Він глибоко вдихнув:

– Ми дісталися до них. Вони були живі… Ми їх звільнили…

Він замовк, ковтаючи слину. Слова народжувалися повільно. Усі напружено слухали, дивлячись на хранителів.

– Але вийти вони не змогли, – мовив він тихо.

Адріана похитнулася, ніби від фізичного удару.

– Що сталося?.. – прошепотіла вона пересохлими губами.

Адамаст потупив погляд і продовжив замість Антиноя:

– Це була нова зброя… Вони чекали цього моменту…

Телемах різко відвернувся, стискаючи кулаки, ніби знову проживав той момент.

– Це був білий промінь… – низьким хриплим голосом промовив Адамаст. – Поле розщеплення… Нас захистили наші обладунки, а ось Іолая, Іринея, Філея та Ойбала просто розщепили на атоми… Не лишилося нічого. Вони загинули…

Адріана закрила рот рукою, намагаючись стримати звук, який все одно прорвався крізь пальці. Вона опустилася на коліна прямо там, де стояла, не відводячи погляду від Антиноя і хитаючи головою:

– Ні, ні, ні!.. Боже мій! Це не може бути правда!

Адріана кричала. Антиной співчутливо дивився на неї, не в змозі стримати сліз. Тоня кинулась до Адріани і обвила її руками, сховавши її обличчя в себе на грудях.

– Як же так?.. – вимовив крізь сльози Мирослав, що лежав на медичній платформі. – Цього не мало статися…

– Мені дуже шкода… – сказав Антиной, витираючи рукою сльози.

Усі мовчали, долаючи першу хвилю шоку. Тільки Андріана нестримно ридала уголос.

Однак часу на проживання болю не було… Демофонт узяв на себе сміливість і першим заговорив.

– Друзі… На жаль, це не всі погані новини… Ми були на раді хранителів. І ситуація дуже критична.

Він увімкнув проєкцію.

– Ми отримали підтвердження з інших напрямків. Наступ зірвано повсюди. У всіх країнах. Темні були готові.

На голограмі з’являлися червоні зони одна за одною.

– Вони знають наші маршрути, – додав Едіп. – І не тільки маршрути.

– Є висока ймовірність, що вони мають координати наших штабів, – сказав Елей. – Не окремих точок. А всіх.

– Вочевидь, серед нас зрадники, – тихо додав Телемах.

– Ініціатива втрачена, – продовжив Демофонт. – Вони не лише відбивають удари. Вони ведуть гру.

– І у них є зброя, до якої ми не готові, – додав Адамаст. – Те, що ми бачили… це лише початок.

Антиной мовчав кілька секунд, ніби даючи цим словам повністю вкорінитися в усіх. Потім сказав:

– Рада прийняла рішення… Ми відступаємо.

Ці слова прозвучали як вирок.

– Ми залишаємо Землю, – додав Демофонт. – І повертаємося на Фенікс.

Адріана різко підвелася.

– Що?! – її голос був напруженим, майже злим. – Ні! Ні, ми не підемо!

– У нас немає вибору… – сумно відповів Демофонт.

– Дівчинко, ми втратили дуже багато... І не можемо втратити ще більше, – звернувся до Адріани Антиной.

Адріана ніби зів’яла. Вона сіла на стілець. Її плечі опустилися, а очі згасли.

– Це не мало так бути… – видушила вона крізь сльози.

Тоня обережно взяла її за руку, хоча сама ледве трималася.

Демофонт обвів поглядом усіх присутніх:

– У нас обмаль часу. Якщо вони володіють тими даними, як ми думаємо, то вони можуть вийти на цей штаб у будь-який момент.

Він зробив паузу, додаючи цим словам ваги.

– Ми починаємо евакуацію негайно.

Хранителі почали розходитися, готуючи відхід, знищуючи дані, які не мали потрапити до ворога.

Антиной ще якийсь час стояв, дивлячись на карту.

Потім тихо сказав:

– Ми ще не закінчили…

Ці слова повисли в повітрі...

Штаб заворушився. Команди передавалися швидко, чітко, без зайвих пояснень. Карта змінювалася, позначки зникали одна за одною, ніби стираючи їхню присутність із цієї реальності.