Глава 21. У диханні ворога

Він знову був на Феніксі. Повітря було теплим, наповненим знайомими запахами трав і квітів, щебетом птахів. Небо – глибоке, насичене, з тим самим бузковим відтінком, який неможливо сплутати ні з чим іншим.

Іолай повільно вдихнув.

— Ти прийшов, — почув він голос трохи позаду себе.

Серце прискорено забилося в грудях. Він обернувся. Це була Адріана. Жива. Реальна. Її погляд був спрямований прямо на нього – теплий, але з напругою, яку він не одразу зміг пояснити.

Він підійшов і обійняв її:

– Як же я скучив…

– Нам треба поспішати, – сказала вона. – Вони вже поруч.

– Хто? – запитав він.

– Ти знаєш.

Він не відповів. Вона взяла його за руку.

– Хранителі чекають. Ми маємо йти до бази.

Вони рушили вперед. Пейзаж змінювався знайомими фрагментами: долина, вузькі проходи між скелями, урвища, які він бачив раніше. Усе було на місці.

І водночас – щось було не так. Щось невловиме, що насторожувало.

Іолай сповільнив крок.

– Адріано…

Вона обернулася.

– Так?

Він дивився на неї уважніше: занадто рівне дихання, занадто чіткий голос.

– Коли ми востаннє були тут? – раптом запитав він.

Повисла пауза. Коротка, неприродна.

– Це не має значення, – сказала вона. – Нам треба йти.

І в цей момент щось клацнуло всередині нього. Ніби частина свідомості, яка мовчала, раптом прокинулась.

Він відпустив її руку.

– Ні…

Вона завмерла.

– Іолаю, нема часу.

– Це не ти…

Він хитав головою. Запала тиша.

– Ти помиляєшся, – сказала вона вже трохи інакше. – Це я. Я жива. Твоя дружина.

Він зробив крок назад.

– Адріано, що ти сказала мені перед боєм?

Вона ніяково мовчала.

– Я так і знав… Це не ти…

У цей момент світ ніби тріснув. Спершу як тонка лінія, як дефект у текстурі реальності. Потім як розрив, що швидко розширювався. Образ Адріани спотворився і зник.

Іолай різко вдихнув.

Свідомість поверталась повільно. Наче крізь товщу води. Іолай розплющив очі. Він спробував поворухнутись. Не зміг. Руки зафіксовані. Ноги теж. Він був у жорсткому кріслі. Метал обхоплював зап’ястя, плечі, груди, фіксуючи його тіло у нерухомому положенні. На голові шолом. Він спробував вирватися, але його рух викликав миттєвий імпульс болю – ніби удар струмом. Він скрикнув.

– Прокинувся… – почув він голос поруч.

Іолай повернув голову.

Це був Ойбал. Живий, але скутий. За ним Іриней та Філей.

– Ми… – почав Іолай.

– У полоні, – спокійно сказав Іриней.

– А інші? – запитав Іолай.

– Не знаю.

– Вони намагаються впливати на нашу свідомість через ці шоломи, – повідомив Ойбал. – Щось схоже на тортури і допит. Створюють для нас симуляцію, у якій ми маємо видати потрібну їм інформацію.

– Тоді все зрозуміло… – тихо відповів Іолай.

У цю мить зайшли темні. Вони не поспішали. Входили по одному, займаючи позиції так, ніби це був не допит, а заздалегідь відпрацьований ритуал. Їхні екзоскелети були майже беззвучні, рухи точні. Обличчя частково приховувалися, але очі залишалися відкритими – холодні, уважні, оцінюючі.

Один із них підійшов ближче.

– Ви знаєте, чому ви тут? – сказав він рівним голосом.

Ніхто не відповів.

– Планета Фенікс, – продовжив він, ніби не чекав відповіді. – Вона мала залишатися під контролем. Ілюзія стабільності, відсутність контакту між вашим народом і землянами.

Він зробив паузу.

– Але ви зламали це.

Іолай підвів погляд:

– Ми нічого не ламали, – тихо сказав він. – Ми просто дізналися правду.

Темний нахилив голову, ніби розглядав його під іншим кутом.

– Правда – це інструмент, – відповів він. – І ви використали його не за призначенням.

Кілька секунд тиші.

– Де знаходяться бази хранителів на Феніксі? – спитав він спокійно.

Ніхто не відповів.

– Де місця їхніх зібрань? Де зберігаються їхні знання? Де їхні технології?

Він не дуже розраховував на миттєву відповідь. Після короткої паузи він зробив легкий жест рукою, поглянувши в бік іншого, що стояв ближче до полонених. Той ледь помітно кивнув і зробив крок уперед.

– Почнемо, – сказав він спокійно.

Світло в приміщенні змінилося. Воно стало холоднішим, різкішим. Уздовж стін активувалися тонкі вертикальні панелі, які до цього здавалися частиною конструкції. Тепер вони світилися слабким, пульсуючим світлом.

Іолай відчув, як шолом на його голові стискається.

– Ви вже зрозуміли принцип, – продовжив темний. – Але ще не відчули масштаб.

Він підняв руку, і в ту ж мить Іолая накрило. Це вже не була ілюзія Фенікса, це було щось інше. Спершу звук, низький, майже нечутний, але такий, що пробирався всередину, до самих кісток, змушуючи тіло напружуватися. Потім світло. Воно не з’являлося перед очима, а виникало всередині них, розпадаючись на фрагменти, які не складалися у жодну цілісну картину.

Іолай стиснув зуби. Він відчув, як його думки починають розходитись, ніби хтось розшаровує їх, витягає окремі спогади і намагається скласти їх по-своєму.

– Опір не має сенсу, – почув він голос, але тепер він звучав не зовні, а десь всередині. – Ми не питаємо. Ми відтворюємо.

Раптом перед ним виник образ. Не повний, не стабільний, лише фрагмент.

Скеля. Вузький прохід. Те місце, де вони колись проходили на Феніксі.

Іолай різко вдихнув.

– Бачиш? – тихо сказав голос. – Ти знаєш шлях.

Іолай спробував відштовхнути образ. І тоді він відчув біль. Це було відчуття, ніби саме його тіло починає втрачати межі, ніби нервова система перевантажується сигналами, які вона не здатна обробити. М’язи скоротилися мимоволі, пальці стиснулись так, що металеві фіксатори заскреготіли.

Іолай скрикнув. Поруч хтось теж не витримав і видав короткий, зірваний крик, в якому було більше злості, ніж страху.