Глава 20. Після темряви

Антиной з’явився у штабі ефектно: повітря в центрі зали різко стиснулося, закрутилося у вузол світла, і з нього вийшов він, тримаючи на руках Мирослава. У приміщенні на мить запала тиша: усі чекали новин, затамувавши подих. Бездиханне тіло Мирося в усіх викликало сум’яття.

Тоня першою отямилась і кинулась до Антиноя.

– Живий?.. – спитала вона обережно, боячись почути те, чого так сильно боялася.

– Живий… – заспокоїв її Антиной.

Адріана приклала руку до рота, схвильовано дивлячись на нерухомого брата.

Демофонт допоміг покласти Мирослава на медичну платформу. Його обличчя було блідим, дихання не було видно. Антиной не витрачав часу на пояснення. Він дістав невеликий темний контейнер. Коли відкрив його, всередині спалахнуло світло, м’яке і водночас щільне, як концентрована енергія.

– Відійдіть, — тихо попрохав Антиной.

Усі відступили трохи назад.

Антиной приклав пристрій до грудей пораненого і став водити ним за годинниковою стрілкою по колу. Мирослав здригнувся. Спершу ледь помітно. Його обличчя стало наливатися рум’янцем. Його груди розправилися від вдиху, а пальці, які до того лежали нерухомо, повільно стиснулися.

– Миросю… — голос Тоні дрижав.

Його повіки тремтіли, ніби він виринав із дуже глибокої темряви. Потім він розплющив очі.

Спершу погляд був порожнім, розгубленим, ніби він нічого не розумів. А тоді він прошепотів:

– Тонечко…

Вона підійшла і взяла його за руку. Сльози покотилися самі, але вона навіть не намагалася їх стримати, лише сильніше стискала його руку.

– Ти живий… Живий… – повторювала вона, вдивляючись у його очі і боячись відвести погляд.

– Це було неминуче… Адже ми досі не встигли одружитися, – пожартував він, долаючи біль.

– Це що пропозиція? – спитала Тоня, витираючи сльози рукою.

– Так. І ти, як людині при смерті, не можеш мені відмовити.

– Сплюнь! При смерті! Ти тепер житимеш!

– Він житиме, — підтвердив Антиной і усміхнувся.

Тоня обійняла Мирося, притулившись до грудей, у яких вже досить відчутно билося серце. Полегшено зітхнула й Адріана.

Антиной відступив на крок, спостерігаючи, як стабілізуються показники. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах було те саме напруження, яке не зникало від початку бою.

У залі ніби полегшала атмосфера. Однак це була лише тимчасова полегкість.

Адріана стояла трохи осторонь. Вона знову й знову дивилась на карту. Там, де мав бути сигнал від Іолая, була порожнеча. І ця порожнеча була гучнішою за будь-який сигнал.

– Антиною… – її голос був тихим, але в ньому звучала сильна напруга. – Де він?

– Зараз ми про це дізнаємось.

Хранитель дістав той самий пристрій, яким просканував ділянку підземелля, перш ніж вирушити з Мирославом до штабу. Він увімкнув його, і одразу в повітрі розгорнувся голографічний проєктор.

Простір спотворився, і перед ними розгорнулася сцена тунелів.

– Що це? – тихо прошепотіла Тоня.

– Квантовий слід подій, — відповів Антиной.

Усі напружено дивилися.

Перед очима розгорталися події, як у кіно. Ось групи розходяться. Ось вони сходяться у залі. Ось обговорюється подальший план дій. А ось приходить хвиля…

– Це… це не просто зброя… – прошепотів Ілля. – Це вплив на саму структуру матерії…

Запис відтворювався далі. Ось повстанці падають один за одним, серед них Іолай, Іриней, Ойбал, Філей… Ось виходять темні. Ось вони забирають їх із собою…

Адріана стояла нерухомо. Вона не відводила погляду від фігури темного, що виносив непритомного Іолая. Її погляд чаїв у собі поступове, глибоке усвідомлення того, що сталося.

Світло пристрою згасло. У залі повисла тиша.

– Вони живі, – сказав Антиной. – Але вони у полоні.

Адріана не ворушилася, відчуваючи, як усередині щось ніби обірвалося.

– Де вони можуть бути? – спитала вона.

– Судячи із запису, вони вирушили до штабу, що глибоко в підземеллях.

– А Тесей? – тихо спитав Мирослав.

– Він живий, – відповів Демофонт. – Ми засікли його сигнал. Він вийшов із зони бою. Переховується. Його сигнал слабкий, але стабільний. Він, та ще кілька наших із ним.

Це була єдина добра новина.

Демофонт підійшов ближче до Антиноя. Він поглянув на нього дуже серйозно.

– Вони перебудували систему бою, – сказав він тихо, але так, що його почули всі. – Це вже не просто оборона. Це контроль.

Олексій підхопив:

– Вони розірвали синхронізацію груп. Ми втратили єдину картину. Кожен підрозділ зараз б’ється окремо.

– І вони цього хотіли, – додав Олександр, швидко прокручуючи дані. – Засідки не випадкові. Вони ведуть нас, як по коридору. Одна за одною.

Ілля теж висловився:

– Вони глушать наші сигнали. І це не просто глушіння. Вони втручаються у саму структуру сигналу. Ми не можемо гарантувати чистоту команд.

– Тобто будь-яка команда може бути змінена, – підсумував Демофонт.

Пауза була короткою, але важкою.

– Ми втратили ініціативу, – сказав Демофонт, дивлячись на Антиноя. – І якщо будемо діяти так само – втратимо більше.

– Тоді більше немає сенсу продовжувати наступ, – сказав нарешті Антиной. – Ми втрачаємо людей. Давайте команду на відступ.

Олексій кивнув, уже перебудовуючи рішення у команди:

– Даємо відступ по всіх напрямках.

– Передавайте через резервні канали, – додав Ілля. – І тільки коротко, без складних інструкцій.

Тоня вже працювала: її пальці рухались швидко, фіксуючи нову картину, розсилаючи сигнали.

– Відступ підтверджено… групи отримують… частина не відповідає… – її голос тремтів, але вона трималась.

– Нам потрібен інший рівень рішень, – сказав Антиною Демофонт.

Антиной кивнув:

– Час скликати раду хранителів.

Ці слова прозвучали тихо, але в них було відчуття перелому.

– А Іолай?.. – несміливо спитала Адріана. – У нього є шанс?