Глава 19. Під землею

Вхід до підземелля вони знайшли не одразу. Він був захований між двома напівобваленими ангарами, замаскований уламками і старим бетоном, що на перший погляд здавалися суцільною плитою. Лише коли один із дронів завис над цією ділянкою і передав дані, штаб зміг ідентифікувати вхід.

Це було арочне склепіння, що вростало у землю. Під ним – важкі металеві двері нижче рівня землі. Повстанці відчинили двері і побачили сходи, що вели вниз, у глибину, у тишу, яка звучала темнотою.

Дрони пішли першими, ковзаючи в темряву. Вони передавали на браслети уривки зображення: коридори, труби, розгалуження, старі технічні тунелі, перероблені під щось нове, більш складне і небезпечне.

– Якщо десь тут їхній штаб, вони б мали нас зустріти, — прошепотів Іолай.

– А може, вони зустрічають, – тихо відповів Мирось. – Просто не так, як ми це уявляємо.

І саме в цю секунду з темряви вирвався перший удар променем. Один із бійців попереду відлетів назад, врізавшись у стіну. Світло спалахнуло, і вони побачили роботів. Ті були високі, укомплектовані різними видами зброї і рухались із надлюдською точністю.

У вузькому коридорі все працювало інакше. Щити не встигали розгортатися повністю. Ваджри били коротко, уривками. А ці машини не зупинялись. Один з них кинувся на Іолая – він ледве відбив удар, відчувши, як по руці пішла глуха вібрація.

– Вони заточені під ближній бій! — крикнув Мирось, відбиваючи другий напад. Іриней знищив одного імпульсом, але вже за мить на його місці з’явилися двоє.

Їм вдалося відбити атаку. Мить вони стояли, відсапуючись.

– Не затримуємось! Ідемо далі! – сказав Мирослав. І вони рушили вперед.

Коридори вели все глибше. Зв’язок зі штабом ще тримався, і Демофонт вів їх крізь лабіринт, де кожен поворот міг бути останнім.

– Рухайтесь повільно, не зближуйтесь, попереду розгалуження.

Це давало відчуття контролю, ніби попри втрати і хаос нагорі, тут вони мають перевагу – очі зверху, аналіз і підтримку.

Однак це тривало недовго. Чим глибше вони спускались, тим густішим ставало повітря. Сигнал почав тонути, браслети передавали чужі дані, які не належали їхнім людям, а дрони раптом почали зникати один за одним.

– …втрата каналу… повторіть… не розділяйтесь… – слова зі штабу рвалися, губилися, і в якийсь момент стало незрозуміло, чи це ще їхній сигнал, чи це вже втручання ворога.

Вони дійшли до місця, де кілька тунелів розходилися в різні боки. До цього часу зв’язок був уже дуже поганим. Карта, яку передавав Назар, почала миготіти, не даючи чіткого уявлення про те, що попереду. Мирослав швидко окинув поглядом простір, відчуваючи, що рішення треба приймати негайно. Він коротко розподілив групи, відправляючи їх у різні гілки, щоб збільшити шанс знайти центр, і хоча це суперечило попереднім наказам не розділятись, іншого варіанту вже не було. Мирослав з Іолаєм, Філеєм та кількома людьми пішли у центральний тунель, Іриней, Тесей, Ойбал і ще кілька бійців – трохи правіше, інші розчинились у темряві бокових проходів.

Якийсь час усі ще чули одне одного через зв’язок. Коридори були темні і порожні, мовчали загрозливою пустотою.

Іриней зі своєю групою рухався вперед, коли їхній канал зв’язку остаточно обірвався, і разом із ним зникло відчуття загальної картини. Вони більше не знали, де інші, не чули Мирослава, лише бачили перед собою вузький тунель, який вів у глибину, і розуміли, що повернення означає втрату всього. Іриней ішов попереду, швидко і жорстко, не дозволяючи нікому зупинятись, і це була вже не координація зі штабом, а рішення на місці – прориватися будь-якою ціною.

Тунелі ставали складнішими, розгалуження частішими, і в якийсь момент вони зрозуміли, що втратили будь-які орієнтири. Сигнал на браслетах зник. Довелося йти буквально навпомацки.

Раптом звуки почали відлунюватись.

– Чуєте? – сказав Ойбал. – Там попереду якась порожнеча.

Вони вийшли до простого залу. Він був більший, ніж здавався спершу. Простір розкривався поступово, ніби не хотів одразу показувати свої межі. Стеля губилася у темряві, лише подекуди проступали контури старих конструкцій і нових вбудованих систем — кабелі, панелі, металеві вузли, що тихо гули, наче жили своїм життям. Світло було слабким, розсіяним, і воно робило обличчя людей виснаженими, різкими, майже чужими.

На протилежній від виходу стіні було кілька металевих дверей. До залу мали вихід і інші тунелі. І незабаром там з’явилися бійці їхньої групи, що пішли іншим шляхом.

Мирослав ішов першим у своєму коридорі. Поки їхня група не зустріла жодного опору, і всі практично розслабились. Удар прийшов зненацька. Під прицілом був Мирось. Це був постріл невідомою йому зброєю. Його тіло підкосилося, світ захитався, і він упав, ударившись об холодний бетон. Голоси поряд ще звучали, хтось кликав його, але вони швидко віддалялись, ніби занурювались у воду. Він намагався поворушитися, але не зміг – свідомість танула, і темрява накрила його повністю.

– Миросю! – Іолай вхопив його за плечі.

Валентин, повстанець з їхньої групи, що був за фахом медиком, оглянув його. Він похитав головою:

– Ми не можемо йому допомогти…

Іолай відчув, як струм пронизав його тіло: гірке усвідомлення стало важким комком у горлі.

– Ні… Ні… – він не хотів вірити.

Філей поклав руку йому на плече:

– Нема часу, брате. Тут небезпечно. Ми мусимо йти далі.

Він буквально відтягнув Іолая від Мирослава, що бездиханно лежав на холодному бетоні.

Вони пройшли кілька метрів по коридору і почули голоси, що долинали із залу. Цей тунель також вів туди.

Групи сходилися з різних тунелів. Хтось тримався за плече побратима, хтось озирався, не довіряючи тиші.

– Скільки нас? – коротко  спитав Іриней.

– Близько двадцяти, – відповів Ойбал, переводячи подих. – Інші… або не дійшли, або в інших гілках.

Іолай мовчав. Він стояв трохи осторонь, його погляд весь час повертався у темний коридор, звідки вони прийшли. Туди, де залишився Мирослав.