Глава 17. На крок попереду

Група Мирослава заходила в промзону з півночі, де колись тягнулися склади і логістичні вузли. Тепер це було мертве поле металу і бетону: покручені ангари, обвалені дахи, ряди контейнерів, що стояли, наче іржаві саркофаги. Повітря тут було важким, із запахом старого палива і мокрого заліза.

Першим ішов Іриней, уважно скануючи простір. За ним — Іолай і Мирослав, далі решта групи. Адамаст рухався трохи осторонь, мовчазний, зосереджений, ніби дослухаючись до чогось поза межами звуку.

– Занадто тихо, — сказав Мирослав.

Зв’язок зі штабом повідомив, пробиваючись крізь глушіння:

– …сектор… підвищена активність… обережно… — голос Адріани розсипався на уламки сигналу.

Вони просунулися між рядами контейнерів, коли перший постріл розірвав тишу. Перехресний вогонь накрив їх миттєво. З дахів, з контейнерів, з темних прорізів ангарів – без пауз, як суцільна злива.

– Прикриття! — крикнув Мирослав.

Щити спалахнули одночасно. Але повітря ніби мало інший тиск, воно гуділо, вібруючи ворожими частотами, простір наче стискався, що негативно позначалось на роботі щитів. Іолай ледве встиг підняти свій щит: кілька імпульсів ударили одночасно, і його відкинуло назад. Мирослав схопив його за плече і рвонув за контейнер.

– Ти як?

– Та ніби нормально, – відповів Іолай.

– Вони нас чекали, — пробурмотів Ойбал.

– Не просто чекали. Вони нас заманили, — різко сказав Філей. – Я ж казав, це пастка.

Вогонь ставав точнішим.

– Штабе, у нас масований контакт! Потрібна підтримка! — крикнув Мирослав.

Зв’язок пропадав. Штаб його не чув.

– Дідько…

Мирослав визирнув — і одразу відскочив: промінь зрізав край контейнера, ніби той був паперовий.

– Так ми довго не витримаємо, – сказав Мирось.

– Усі в укриття! – гукнув Адамаст. – Я сам.

– Що ти робиш? — різко спитав Мирослав.

– Даю вам шанс. В укриття!

Адамаст підняв велику ваджру. Повітря навколо нього почало змінюватись. Світло згустилося, закрутилось у спіралі. Простір стиснувся. Хвиля сили вирвалася вперед, змітаючи все. Контейнери відлітали, ангари рвалися, метал скручувався. Вогонь ворога обірвався. Але всього на мить. А наступної миті сталося неочікуване. Попереду виникла напівпрозора площина, подібна до гігантського дзеркала. Вона прийняла удар від ваджри. І… повернула його назад.

– Назад! – закричав Мирослав Адамастові.

Але все сталося так швидко, що ніхто б не встиг зреагувати.

Хвиля накрила їх. Світ розсипався в білому спалаху. Іолая підняло в повітря, тіло втратило контроль. Його ударило об землю. Тієї миті його свідомість занурилась у темряву.

– Вони використовують відбиття. Це не просто захист, – сказав Сергій у штабі, побачивши потоки енергії. – Вони проаналізували хвилю і повернули її.

– Отже, вони створили нову зброю проти нашої, – Демофонт вхопився рукою за чоло. – Вони знали про нашу зброю…

Коли Іолай розплющив очі, усе стихло. Глуха тиша довкола. Контейнери перевернуті, земля розірвана. Дехто ворушився, дехто ні.

Іолай повільно підвівся, відчуваючи, як тіло ще не до кінця слухається. У голові гуло.

Поруч з Іолаєм лежав Іриней.

– Іринею…

– Я живий…

Збоку до них підбіг Мирослав:

– Ви в порядку?

– Та наче так, – відповів Іолай.

– А де Адамаст? – Мирослав схвильовано роззирався довкола.

Вони побачили його. Він лежав нерухомо.

Вони кинулись до нього.

– Адамасте!

Мирослав перевернув його. Обличчя хранителя було блідим, очі заплющені.

Мирось спробував намацати пульс.

– Він… не дихає…

Запала тиша. Та сама, страшніша за будь-який бій.

– Ми його втратили?.. — несміливо спитав Іриней.

Іолай хитав головою:

– Ні, ні, ні…

Іолай дивився на обличчя Адамаста і не міг прийняти це. Людина, яка здавалася непохитною, сильною, як сама основа їхньої боротьби… лежала без руху.

– Нам не можна тут залишатись, – сказав Мирослав. – Вони прийдуть нас добивати.

– Але…

– Ми нічого не змінимо, – перебив Мирось.

Вони забрали тих, хто ще міг рухатись. Кількох важких довелося залишити. Це рішення давалося важко, але часу не було. Ворог знову починав рух. Десь попереду вже з’являлися силуети.

У цей момент простір знову здригнувся. Здавалось, ніби його розсікли. Повітря скрутилось у спіраль. У центрі пульсувала темна точка, що миттєво розширилась. Це була кротова нора. З неї вирвався вихор світла, і біля повстанців з’явився Антиной, стоячи на вихровій тарелі.

Його таріль висіла в повітрі, обертаючись і спотворюючи простір навколо. У руці Антиноя була тришула, вогняний тризуб.

Антиной дістав щось подібне до тканини. Він розкинув матерію над повстанцями – вона вмить розширилась у тисячі разів, утворивши захисний купол.

А тоді він підняв тришулу догори і випустив у простір силове поле надзвичайної потужності. Поле розійшлося навколо, накриваючи територію, як цунамі. Солдати в екзоскелетах, роботи, дрони, плазмові гармати – усе завмерло. Системи згасали, екзоскелети втрачали живлення, зброя випадала з рук. Ворог був паралізований і знекровлений.

Коли все стихло, захисний купол згас. Антиной уже був поруч із Адамастом. Він опустився на коліно.

Обладунок був розплавлений у кількох місцях.

– Якась нова технологія… — тихо сказав Антиной.

– Він мертвий? – несміливо спитав Мирось.

– Не зовсім, – відповів Антиной. – Я спробую щось зробити.

Усі дивились на Антиноя з надією.

– Мені потрібно йти, часу дуже мало. А вам слід продовжити. Дуже швидко. Спускайтеся в підземелля, поки ворог оглушений. У вас до години часу.

Він легко підняв Адамаста і зайшов із ним на вихрову таріль. Простір знову почав скручуватись, і хранителі зникли у спалаху світла. Простір зімкнувся.

Якусь мить усі непорушно дивилися вслід Антиною. А тоді ніби отямились.