Глава 16. Синергія

Група Андрія закріпилась у точці. Це був напівзруйнований вузол, який розвідка позначала як допоміжний. Стрілянина стихла так само раптово, як і почалась.

– Перекличка, – тихо кинув Андрій.

На жаль, відгукнулися не всі… Андрій помовчав. Коли вже збирався віддати наступну команду, повітря поруч ледь помітно спотворилось. Спочатку один силует. Потім другий, третій... Ніби форми матеріалізувалися з повітря.

– Не стріляти, – коротко сказав Андрій, піднявши руку.

Невидимки вимкнули маскування. Це були свої. Група землян із двадцяти чоловік.

– Підмога, – усміхнувся один із них. – Штаб наказав з’єднатися з вами для підкріплення.

Паріс пирхнув:

– Вчасно.

– Чому ви не втратили захисного покриття? – спитав Андрій.

– Ми були за радіусом дії їхньої зброї, – відповів широкоплечий кремезний чоловік. – Ми знаємо маршрут. І є ціль ближче, ніж ви думаєте.

Андрій швидко оцінив їхню групу, обвівши кожного поглядом: рухи точні, дисципліна, мінімум зайвого.

– Хто у вас старший? – спитав Андрій.

– Я. Мене звати Захар, – представився молодий чоловік двадцяти п’яти років.

– Ну, давай, показуй ваш маршрут.

Швидко обговоривши деталі, вони рушили. Дві групи злилися в одну. Невидимки йшли попереду, відкривали коридори між зонами сканування, показували, де сенсори дивляться “всередину”, а де лишають сліпі кути.

– Тримайте дистанцію, – кинув Захар. – Їхні датчики ловлять скупчення.

Вони ковзали між уламками, уздовж стін, іноді буквально зупинялись на крок від променя, який повільно сканував простір. Дрони пропливали над головами, не помічаючи.

– Склади за цим провулком, – сказала Адріана по зв’язку.

– Прийняв, – відповів Андрій. – Готуємось до контакту.

Попереду тягнувся гаражний масив — нескінченні ряди однакових боксів, з облупленою цеглою, різнокольоровими іржавими дверима, обписаними графіті. Вузькі проїзди між ними тягнулися далеко вперед. З вигляду – покинутий кооператив. Але саме тут темні облаштували свої склади.

Повстанці зайшли з двох боків, розчинившись між рядами. Невидимки пішли першими: ковзали вздовж стін, прослизали у щілини між гаражами.

За кілька секунд одні з дверей тихо відчинились зсередини. І одразу – контакт.

Світло вирвалось із темряви гаражів. Усередині ожили силуети: роботи піднялись зі сплячого режиму, зі стель і бокових стін висунулись компактні плазмові гармати.

Бій у гаражах був хаотичним і задушливим. Вузькі проходи не давали розвернутись. Металеві двері дзвеніли від ударів, відбиваючи хвилі. Щити спалахували майже впритул, світло рикошетило від стін і сліпило.

Паріс ударив ваджрою у стіну між двома боксами — цегла тріснула, проломилась, відкривши прохід у сусідній гараж. Через нього вони прорвались далі, не виходячи назад у відкритий простір.

Діоніс прикрив правий ряд, стримуючи натиск роботів, що виходили з бокових боксів. Перікл витяг двох бійців із прострілюваного коридору, притискаючи їх до стіни і буквально проштовхуючи вперед.

Невидимки з’являлись на частку секунди, били точно і зникали між рядами дверей.

Вони рухалися всередину, пробиваючись між гаражами. І нарешті вийшли у більший простір – кілька з’єднаних боксів із вибитими перегородками. Тут уже не було окремих гаражів — лише великий склад, замаскований під них.

Контейнери, ящики, платформи зі зброєю, енергомодулі, кабелі, що тягнулись по підлозі і зникали у стінах.

– До бою! – скомандував Андрій.

Ще кілька хвилин – і опір почав ламатись. Останній робот упав, глухо вдарившись об бетон.

– Чисто, – підтвердив Захар.

Андрій повільно обвів поглядом простір.

– Вони сховали це прямо під носом…

– І він не один такий, – тихо додав Паріс.

Андрій кивнув.

– Якщо перекриємо цей вузол, передня лінія просяде, – міркував Андрій.

– Або вони задіють інший, – сухо відповів Паріс.

– Тому ідемо далі.

Вони не затримувались. Частину групи залишили закріпити позицію, решта вийшла назад у вузькі проїзди між рядами.

Їм вдалося взяти контроль над кількома складами без втрат.

– З вами приємно співпрацювати, – зауважив Захар. – Хоч ми й не тренувалися разом.

– Навзаєм, – усміхнувся Андрій.

Після цього група вирушила в напрямку командного пункту.

– Командний пункт — на території заводу, за наступним сектором, – сказав Захар.

Старий завод здіймався попереду темною масою. Розбиті цехи, провалені дахи, вибиті вікна. Дорога до нього була підозріло чистою.

– Це не нормально, – тихо сказав Перікл.

– Еге ж, – підтвердив Андрій.

Вони вийшли на відкриту ділянку перед головним цехом. Колись тут заходила важка техніка. Тепер – рівний простір, мов спеціально розчищений. Жодного руху, жодного дрона.

– Занадто тихо… – прошепотів Паріс.

– Швиденько заходимо, – різко сказав Андрій.

Вони рвонули вперед, перетинаючи простір до напіввідкритих воріт цеху і похапцем заходячи всередину.

І саме в цей момент світло спалахнуло одразу з усіх боків. Під ногами загорілись лінії — енергетична сітка, якої не було видно, раптом проявилась і замкнулась, відрізаючи їх від виходу. Розкрились приховані плазмові гармати, вмонтовані у балки і стіни. З верхніх рівнів цеху виступили силуети у важких екзоскелетах.

– Засідка! – вигукнув Паріс.

Перший залп накрив передній ряд. Щити спалахнули, але сила удару була дуже потужною, вона проходила крізь захист і била всередину.

– Назад!

– Нема куди!

Сітка за спиною зімкнулась остаточно, відрізаючи шлях назовні.

Паріс підняв ваджру і вдарив по сітці. Спалахнув відблиск, але сітка витримала.

– Це нова технологія. Вони підсилили поле. Моєю ваджрою її не взяти.

– Вони готувалися, – тихо сказав Захар, ніби про щось здогадуючись.