Глава 15. У тіні міста

Вони зупинились лише тоді, коли гуркіт бою позаду трохи стих і перетворився на глухий фон. Двір, у який вони звернули, був напівзруйнований: уламки балконів, перевернуті автівки, вікна без скла. Тут було тихіше. Іолай обережно допоміг Тесею злізти з мопеда і притулив його до стіни.

– Як ти?

Тесей не одразу відповів. Його дихання було важким, але рівним.

– Живий… Поки що, – спробував усміхнутись він.

Мирось швидко оглянув периметр, потім повернувся:

– Маємо кілька хвилин. Не більше.

Іолай кивнув і, не відриваючи погляду від батька, перевірив його спорядження, щит, рівень енергії у пристроях. Руки трохи тремтіли, але він намагався стримуватись.

– Тримайся поруч, добре?

– Я нікуди не подінусь, – тихо відповів Тесей.

За рогом щось зашуміло. Усі троє напружились, підняли зброю.

– Свій! – пролунало стиха.

Із тіні вийшов Ойбал, за ним – Філей та Іриней і ще кілька бійців. Втомлені, обпалені, але живі.

– Нарешті, – видихнув Мирось. – Де решта?

Ойбал лише похитав головою.

– Не всі вийшли. Нас відрізали.

Кілька секунд ніхто не говорив. Вони дивились один на одного, переводячи подих.

– Як батько? – Філей схвильовано дивився.

– В порядку, – коротко відповів Іолай.

Філей кивнув, у його погляді промайнула полегкість.

У цей момент в обручах пройшов слабкий імпульс. Звук був глухий, рваний, але впізнаваний.

– …усім групам… перехід на резервний зв’язок… обручі відключити…

– Це штаб, – тихо сказав Мирось.

– Нарешті, – з полегшенням видихнув Ойбал. – Ми втратили з ними зв'язок вже як пів години.

Сигнал знову спотворився, але головне вони зрозуміли.

– Є ще щось, – Іолай прислухався.

– …група Мирослава… рух у промзону… повторюю…

Сигнал зник.

– Промзона, – повторив Філей. – Це ж пастка.

– Можливо, – відповів Мирось. – Але це і наш шанс.

Він подивився на Іолая:

– Що вирішуємо?

Іолай на мить заплющив очі. Втома, страх за батька, розгубленість — усе це було. Але він погодився:

– Йдемо.

Вони рушили дворами, тримаючись затінків. Рухались без зайвих слів, спілкувались короткими жестами. Місто змінювалось: менше житлових будинків, більше складів, відкритих просторів, металевих конструкцій.

Раптом Мирось тихо скрикнув:

– Ховаймось!

Всі притиснулись до стін. Над ними пройшов рій дронів. Вони рухались щільно, майже безшумно, але їх видавав легкий високий гул.

Іолай затримав подих. Один із дронів ніби завис на мить, повернув сенсор у їхній бік.

Ніхто не ворушився, і майже не дихав. Секунда, друга – і рій пішов далі.

– Вони шукають, – прошепотів Філей.

– Вони знають, що ми тут, – відповів Мирось.

Вони змінили маршрут, обійшли відкриту ділянку через вузький прохід між двома будівлями. Там було темно, пахло сирістю і металом.

Там вони зустріли Адамаста. Він стояв, сховавшись за стіну.

– Я чекав вас, – сказав він.

Іолай запитав:

– Ти один?

– Поки що так. Має надійти група з двадцятьох. Я поки відправив невидимих розвідників вивідати обстановку.

Далі вони рухались уже як єдина група.

Кілька разів довелось вступити у короткі сутички. Не масштабні бої — швидкі, жорсткі зіткнення. Роботи з’являлись раптово, ніби виростали з тіней. Кілька точних ударів — і вони падали, але за ними приходили інші.

Іолай більше не зупинявся. Його рухи стали чіткими, економними. Він діяв, не задумуючись. Тесей тримався поруч, хоча було видно, що кожен рух дається йому важко.

Вони вийшли до останнього двору. Там не було чути гулу боїв. Підозріла тиша нависала довкола. Попереду темніли силуети складів. Металеві конструкції, високі ворота, напівзруйновані ангари.

– Ось і промзона, – мовив Мирось.

Вони на мить зупинились. Перевірили зброю, щити, один одного.

Іолай перевів погляд на батька.

– Готовий?

Тесей кивнув.

Адамаст зробив крок уперед:

– Зараз буде складно.

– Зате не нудно, – хихикнув Мирось.

Вони зайшли до промзони.