Глава 14. Чужий сигнал

Штаб у Петрівцях не шумів – він гудів. Гудів напругою. Потоки імпульсів проходили крізь обручі, накладаючись один на один. Демофонт відчував їх як єдине поле: рух, страх, рішення, удари.

Спочатку все було чітко. Потім у цьому полі з’явилась перша тріщина. Ледь помітна. Наче хтось додав зайвий ритм у відпрацьовану симфонію.

– Олексію, повтори останню команду для “Заходу”, – тихо сказав Демофонт, не відриваючи погляду від карти.

– Я не давав нової, – відповів той і одразу насупився. – Але вони її виконують.

На екрані група Андрія різко змінила траєкторію, ніби отримала наказ обійти сектор, який щойно визначили як небезпечний.

– Це не наше, — коротко сказав Олександр. – Патерн чужий.

Ілля намагався з’ясувати причину. Його пальці рухались швидко, але обличчя залишалось зосередженим.

– Є перешкоди. Не просто глушіння. Вони… накладають сигнал, – повідомив він.

– Підтверджую, – втрутився Сергій. – Це не імпульс. Це імітація. Хтось навчився читати наші імпульси і вставляє свої.

– Нас ведуть, – тихо сказала Адріана. Вона сиділа із заплющеними очима, тримаючи зв’язок із групами через обруч. – Я чую їх… А тоді раз – і провали. А потім ніби повертаються, але це не вони.

– Фальшиві відгуки, — кивнув Сергій. – Вони підміняють присутність.

Тоня швидко відмічала на карті зони, де сигнал “плавав”:

– Тут, тут і тут. Вони створюють коридори.

– Коридори для чого? – різко спитав Олексій.

Олександр не відривався від потоку даних:

– Для засідок. Вони штовхають нас туди, де вже чекають.

У залі на секунду стало тихо.

Демофонт повільно вдихнув. Він відчував це тепер чітко: мережа більше не була цілісною. У ній з’явився інший розум – чужий сигнал.

– Сергію. Скільки у нас часу?

Той не одразу відповів.

– Хвилини. Максимум. Потім зв’язок через обручі стане небезпечним.

– У якому сенсі?

– Ми перестанемо розрізняти, де свої.

Це вже було гірше за втрату зв’язку.

– Відсікти? – спитав Ілля.

– Пізно, – похитав головою Сергій. – Вони вже всередині протоколу.

Назар різко підняв голову:

– Дрони теж ловлять перешкоди. Картинка йде із затримкою.

– Тобто ми сліпнемо і глухнемо одночасно, – сухо констатував Олексій.

– І нас ще й ведуть, – додав Олександр.

Адріана напружилась:

– Я втрачаю групу Мирослава… ні, вони є… але ніби…

– Від’єднуйся, – різко сказав Сергій. – Негайно.

Адріана розплющила очі, у них була тінь страху:

– Якщо ми від’єднаємось, вони залишаться самі.

– Вони вже самі, – відповів Демофонт. – Зараз ти лише передаєш їм чужі накази.

Кілька секунд вона мовчала. Потім повільно зняла обруч.

У штабі повисло понуре мовчання.

– Переходимо на резерв, – спокійно сказав Демофонт. – Негайно повідомити всім групам.

– Вони можуть не почути, – тихо зауважив Ілля.

– Треба зробити так, щоб максимально почули, — відповів Демофонт. – Передайте сигнали запуску додатково у браслети. Усі мають почути.

Сергій уже працював:

– Переключаю протокол. Обручі – в пасив. Передача через браслети. Кодування спрощене, без мисленнєвого шару.

– Назар, давай максимум візуалу, – кинув Демофонт.

– Уже, – той швидко перемикав потоки. – Виводжу пряму картинку на всі канали.

– Ілля?

– Глушать, але браслети не такі чутливі. Проб’ємося.

– Передаю, — сказала Тоня. – “Усім групам: відключити обручі. Перехід на резервний зв’язок. Повторюю…”

Сигнал пішов.

Адріана дивилась на карту, де були групи у вигляді точок.

– Їх стало менше?.. – тихо спитала вона.

– Ні, – відповів Демофонт. – Просто до цього ворог показував нам іншу картину через свої сигнали. А тепер ми бачимо все, як є насправді. Олексію, перебудовуй управління. Кожна група — автономна. Мінімум команд.

– Зрозумів.

– Олександре, шукай, як вони це роблять.

– Уже.

– Ілля, тримай канал живим.

– Поки можу.

– Назар, не втрачай очей.

– Тримаю.

– Адріано…

Вона підняла на нього погляд.

– Тепер ти не слухаєш їх. Ти ведеш їх по карті.

Вона кивнула.

Демофонт на мить заплющив очі. Поле бою більше не було в їхніх очах єдиним організмом. Воно розсипалось на окремі частини, від кожної з яких тепер залежало дуже і дуже багато.