Глава 13. Іти й не озиратись

– Розосереджуйтесь і відступайте в декількох напрямках! – дав наказ Демофонт.

– Праворуч! У двори! – гукнув Мирослав.

Проте Іолай кинувся в інший бік – туди, де впав Тесей.

– Іолаю! Назад! – але він не зупинився.

Промінь ударив поруч, земля розірвалась. Іолай упав, перекотився і, піднявшись, знову став на флайборд. Він бачив батька: Тесей лежав між уламками.

– Тату, тримайся! – Іолай рвонув до нього. Щит спалахував, приймаючи удари. Іолай зліз із флайборда і обережно підповз, прикриваючись щитом. Він підвів батька за плечі.

– Тату… Живий… – видихнув з полегкістю Іолай.

Тесей важко вдихнув:

– Іди…

– Ні!

Поруч щось сильно вибухнуло, на якийсь час оглушивши Іолая і Тесея. До них підлетів Мирослав:

– Іолаю! Треба квапитись, там за рогом хмара дронів. Їх тисячі.

– Тату, ти можеш підвестись? – схвильовано спитав Іолай.

Тесей доклав зусиль. Іолай з Мирославом допомогли йому сісти на летючого мопеда, що був поруч.

– У двори! – кинув Мирось. Вони встигли сховатись за рогом будівлі в останню мить: рій дронів, не помітивши їх, полетів в інший бік.

Група Андрія, до якої входили Паріс, Діоніс, Перікл та ще двадцятеро землян, вирвалась через провулок до вулиці, що впиралась у напівзруйнований торговий центр. Вони прагнули вийти до одного із командних пунктів, дані про який отримали із розвідки. Була надія, що, зайшовши з тилу, вони зможуть обійти системи захисту.

Вони рухались короткими ривками, прикриваючи одне одного, намагаючись не втрачати контакт зі штабом, який досить упевнено їх вів.

– Не розтягуємось, — тихо кинув Андрій, не обертаючись. Його голос був спокійний, але в ньому з’явилась жорсткість, якої раніше не було. Паріс летів на флайборді одразу за ним, час від часу піднімаючи бластер і роблячи короткі прицільні постріли у темні прорізи вікон.

Попереду був міст над дорогою. На мості стояла група солдатів у важких екзоскелетах, силуети яких чітко вимальовувались на тлі світлого неба. Вони вже чекали.

– Під міст! Швидко! – різко скомандував Андрій.

Флайборди різко пірнули вниз. Простір під мостом зустрів їх гулом і пилом. Тут звук ламався об бетон, постріли множились і збивали приціл. Це працювало і проти них, і на них.

Перші промені вдарили зверху. Іскри посипались з опор. Перікл різко загальмував, підняв щит і прикрив двох позаду. Діоніс дав серію у відповідь у темні прорізи між плитами.

– Не зупиняємо рух! – кинув Андрій.

Вони ковзали вздовж опор, ховаючись за ними.

– Праворуч чисто!

– Ліворуч контакт!

Із темряви під мостом висунулись роботи. Рухались ривками, синхронно, сенсори світилися холодним світлом.

– Щити вперед!

Група зімкнулась. Перший робот врізався у бар’єр і вибухнув, але за ним були інші.

– Прорив! Зараз! – Андрій різко змінив траєкторію і пішов по центру. Інші — за ним. Вогонь став хаотичним, але саме цього вони й добивалися. Кілька ударів — і вузький коридор відкрився.

Вони вискочили з-під мосту різким ривком і одразу розсипались по боках.

– Не зупиняємось!

Андрій уже розвертав групу в бік цілі, коли позаду знову загуркотіло — солдати на мосту перегруповувались, готувались спуститись і перерізати їм шлях.

Паріс різко загальмував.

– Я прикрию.

– Парісе, не відставай! – кинув Андрій, але той уже розвертався.

Він піднявся на кілька метрів на флайборді, зависнув, дивлячись на конструкцію мосту. На мить усе навколо ніби сповільнилось. Потім у його руках згустилося світло.

– Відходьте далі! – коротко кинув він своїм.

Ваджра спалахнула. Удар був спрямований в опори.

Спершу — тріск. Потім — глухий, глибокий звук, ніби щось величезне ламається всередині. Одна з балок дала тріщину. Друга — не витримала.

– Парісе, вниз! – гукнув Андрій.

Міст почав складатися.

Солдати зверху втратили рівновагу. Хтось встиг ухопитись, хтось — ні. Метал і бетон посипались вниз разом із ними. Удар був оглушливий. Пил піднявся стіною.

Паріс різко пірнув убік, ледве уникнувши уламків, і на повній швидкості наздогнав своїх.

Андрій озирнувся на секунду:

– Добре спрацював.

Паріс нічого не відповів.

– Рухаємось! Пункт близько! – скомандував Андрій.

Попереду, за напівзруйнованою будівлею, ховалась мета – один із допоміжних вузлів управління. Вони дійшли. І навіть більше – зачистили периметр. Але це була лише точка, а не центр.

Вони просунулися далі, обійшовши небезпечні скупчення ворожих військ через двори. Тут було тихіше, але ця тиша насторожувала. Вікна дивилися чорними провалами, двері будинків були вибиті, і кожен крок лунав занадто голосно.

– Не подобається мені це, – прошепотів один із бійців.

– Мені теж, — мовив Андрій. У цей момент один із сенсорів на його браслеті різко спалахнув.

– Назад! — крикнув він, але хвиля вже йшла. Невидимий імпульс пройшов крізь двір, як порив вітру, і вдарив по щитах. Цього разу вони не витримали повністю — кілька з них блимнули і на секунду загасли. Цього вистачило. З даху навпроти відкрився вогонь. Коротко, точно. Один із бійців похитнувся, але втримався.

– Живий! — вигукнув він, хоча його голос тремтів.

Паріс підняв ваджру. Світло спалахнуло і врізалось у дах. Частина конструкції обвалилась, і стрілянина на мить стихла.

– Вони вибивають наші щити імпульсами. Потім б’ють, — швидко сказав Паріс.

– Знаю. Тому не стоїмо на місці, — Андрій різко підняв руку, даючи сигнал руху. Вони рушили далі, але тепер уже швидше, майже на межі.

Кожен крок уперед давався важче. І хоча втрат ще не було, кожен уже відчував — це лише початок, і щось у цьому плані починає тріщати, як той зруйнований міст.