Глава 12. Києве мій…

Вони входили у місто рано-вранці, коли небо над правим берегом було важким і низьким. Київ зустрів їх мовчанням. Колись живий і сповнений енергії мегаполіса, тепер він дихав уривками: подекуди стояли вцілілі будинки, між ними чорніли провалля зруйнованих кварталів, обгорілі каркаси висоток, що стирчали, як кістки. З боку затопленого лівого берега тягнуло сирістю, хвилі врізалися у залишки мостів, і вода час від часу викидала на берег уламки старого світу.

Вони заходили невидимо до міста-привида. Зовні не було видно жодного руху. Статична картина для неозброєного ока. Кожен повстанець був одягнений у плащ-невидимку і пересувався на компактному летючому транспорті, як от флайборди чи летючі мопеди, які теж були вкриті шаром плівки, що робила їх невидимими.

Невидима колона рухалась повільно, розтягнувшись уздовж колишнього проспекту. Колись жвавий і заповнений транспортом, тепер він був знекровлений і поритий ямами і проваллями, залитий піском і глиною, засипаний сміттям, принесеним бурхливими потоками під час катастрофи рік тому.

– Попри цей плащ у мене відчуття, що за нами спостерігають, – кинув Мирось подумки через обруч зв’язку Андрієві.

– Так, за нами спостерігають, наші, – відповів йому Андрій.

– Ні, тату, це інше… – не вгавав Мирослав.

Попереду йшли роботи-розвідники у плащах-невидимках, їхні силуети лише інколи спотворювали повітря. За ними рухались основні сили. Іолай відчував, як у нього в грудях б’ється серце, рівно і чітко, і намагався триматися цього ритму, як учився на тренуваннях. Поруч був Мирослав, зосереджений, мовчазний. Він відчував ворожу присутність, попри те, що зовні нічого не відбувалося і нікого не було видно.

Штаб уважно стежив за переміщенням. Замасковані дрони передавали картинку на екрани.

– Група “Захід”, підтвердьте позицію, — голос Демофонта звучав спокійно, глибоко, без жодної нотки напруги. Він сидів у командному центрі за межами міста, відстежуючи картину поки що зовні тихого проспекту.

Андрій натиснув пару кнопок на наручному браслеті і відправив координати.

– Наближаємось до сектору три, опір не зафіксовано, — відповів Андрій.

Перший контакт стався несподівано. Один із роботів-розвідників попереду раптом завмер, ніби на щось наштовхнувшись. Наступної миті повітря перед ним спалахнуло — тонка, невловима хвиля енергії відкинула його назад. Він упав, але одразу підвівся.

– Це енергетичний бар’єр. Маскування високого рівня, — повідомив Демофонт. – Спробуйте обійти.

Обійти не вдалося.

– Не виходить, – повідомив Андрій.

– Тоді дійте за схемою два, — віддав наказ штаб.

У рух пішли перші ваджри. Світло згустилося в руках бійців, з тріском прорізало повітря і вдарило в невидиму стіну. Бар’єр спалахнув, на мить проявившись у вигляді гігантської сітки, що накривала квартал. Вона витримала перший удар. Затим ударили вдруге. Лише за третім разом бар’єр був зруйнований.

– Готово, – сказав Андрій.

– Рухайтесь обережно, – скомандував Демофонт.

Перша група рушила. У цей момент сталося непередбачуване: повітря загуло високочастотним звуком. І частина групи, яка знаходилась ближче до бар’єру, стала видимою.

– Вони пошкодили невидимі оболонки! – повідомив зі штабу Олексій.

І тоді місто ожило. З вікон, з провалів у стінах, з темних отворів підземних переходів одночасно відкрився вогонь. Це не були звичайні постріли — вузькі промені, майже безшумні, але надзвичайно точні. А потім додалися чисельні лазерні гармати, бластери, удосконалена вогнепальна зброя – усе сипалося звідусюди. Повстанці побачили ряди темних фігур – невідомо, чи то були люди в екзоскелетах, чи роботи.

Перші удари щитів спалахнули навколо загону, утворюючи напівпрозорі сфери. Іолай підняв свій щит майже інстинктивно, і в ту ж мить у нього вдарив промінь. Сила відкинула його на крок назад.

– Щити докупи! — голос Мирослава прорізав шум.

Повстанці розосередились невеликими групами, ховаючись від дощу ударів.

– Штабе, у них адаптивна система наведення. Вони читають наші щити! — швидко доповів Андрій.

– Змінюйте частоти, переходьте на хаотичний режим, — миттєво наказав Демофонт.

Команди передавались блискавично. Бій тільки почався, але вже було зрозуміло: ворог підготувався краще, ніж очікували. Паріс, який тримав позицію лівіше, зробив різкий кидок вперед, активуючи щит на максимальну потужність, і вдарив ваджрою по бар’єру, що ще частково тримався. Цього разу сітка розірвалася. Вони просунулися. І одразу потрапили під перехресний вогонь.

Іолай рухався швидше за свої думки. Він справді бив між ударами серця, як вчився на тренуваннях. Один рух — відбиття. Другий — крок убік. Третій — коротка атака у відповідь. Він не бачив облич ворогів, лише силуети у броні, що з’являлися і зникали серед руїн.

Раптом один із солдатів у темному екзоскелеті кинувся на нього. Іолай вперше опинився так близько до ворога. Той ударив занадто швидко. Іолай ледве встиг підняти щита. Удар був світловим списом. Іолай завмер на частку секунди, розгледівши ворога. Перед ним була людина. Не чудовисько, не робот  – людина.

Меч Іолая спалахнув. Екзоскелет ворога розсікся, і той упав. Іолай завмер. Серце гупало. Він його вбив…

– Не зупиняйся! – різко крикнув Мирослав, відбиваючи удар поруч. – Потім подумаєш про це!

Іолай стиснув зуби і – рушив далі.

Паріс діяв зовсім інакше. Його рухи були стрімкими, майже агресивними. Він стрибнув на флайборді вперед, ухиляючись від пострілів, і знищив одразу двох супротивників.

– Обережніше! – крикнув Адамаст.

Але Паріс уже не чув.

– Група “Захід”, не заходьте глибше, тримайте лінію! – наказав Демофонт. Але зв’язок раптом дав збій.

– Штабе? — звернувся Мирослав.

– …перешкоди… вони глушать… тримайте… — команди зі штабу звучали уривками голосу. І це було перше відчуття, що щось іде не так. Координація почала хитатися. Ворог щось задумав.