Глава 10. Передгроззя

Три дні тренувань були позаду. Усі відчували, що трохи обросли м’язами і досвідом. Навіть новенькі почувалися більш упевнено.

Це був останній день перед наступом. День, коли доточувались деталі. День перед грозою битви.

Після обіду Оля гуляла з Максиком на подвір’ї. Вона все чекала слушного моменту випитати в Паріса більше подробиць про симуляцію. Ці дні були такими напруженими, що феніксянин навіть не мав часу на спілкування. Оля нервувала, адже незнайомець знову приходив до неї і погрожував. Вона три дні не могла надати більш детальної інформації, окрім сфотографованої голографічної карти і пояснень Адамаста на зборах. Від неї вимагали більшого. Вона мусила розповісти про плани наступу, основні заплановані точки скупчення бойових груп. Вона мусила дізнатися більше. Але нагоди усе не було.

Паріс побачив її у вікно і підійшов сам.

– Можна його потримати? – феніксянин мило усміхнувся.

– Так, звичайно, – Ольга неймовірно зраділа, що нагода все ж випала.

Паріс обережно узяв Максика. Він колисав його і забавляв. Хлопчику це дуже подобалось. Він радісно махав ручками, неначе маленькими крильцями. День був сонячний і теплий. Ольга із замилуванням дивилася на Паріса і на мить забула, заради чого чекала цієї зустрічі. Вона уявляла, що на місці феніксянина міг бути її Михась. Якась ідилічна картина сім’ї, яку вона бачила ще у своєму дитинстві. Ці промені, ця небесна блакить, ці усмішки, ці красиві очі немовляти і її чоловіка… І між цим усім грізним металом виринули в свідомості вчорашні слова ворожого незнайомця: «Поквапся, інакше наша угода буде скасована».

– Розкажи мені про симуляцію. Складно було?

Паріс, продовжуючи гратися з Максиком, сам залюбки почав розповідати деталі, яких так чекала Ольга. Він ділився із нею, як зі своєю подругою, якій щиро довіряв. Адже яка небезпека могла критися у цих теплих бездонних очах, у цьому ніжному і милому личку, у цій крихкій і беззахисній постаті? Чоловікові хотілося здаватися в її очах мужнім і сильним, і він детально розповідав про все, що було на тренуваннях. Ользі доводилось докладати неймовірних зусиль, щоб грати свою роль, адже на цей момент докори сумління розхитували її душу до стану багатобального землетрусу.

Ввечері вона віддала ворогам те, чого вони жадали. Ця муха, вочевидь, була фатальною.

Ольга зайшла до своєї кімнати і безсило впала на підлогу. Вона тихо ридала, намагаючись лишитися непочутою.  

Оля сиділа у тиші, що раптово настала після ридань. Її руки тремтіли. Вона дивилася на свої долоні так, ніби вони були чужими.

– Це не я… – шепотіла вона. – Це не я…

Але вона знала: саме вона передала інформацію, саме через неї ворог тепер знає більше, ніж міг би.

Вона підвелася і стала ходити по кімнаті.

– Я не хотіла… я не хотіла…

Але ці слова вже нічого не змінювали.

У двері постукали. Це був Паріс.

– Олю…

Вона здригнулася.

– Я всюди тебе шукаю. Вибач, що налякав, – ніяково сказав він, побачивши її погляд.

Він підійшов ближче.

– Що з тобою? Ти плакала?

Вона відвернула обличчя, не в змозі стримати нову хвилю сліз.

– Вибач… Мені важко… – вона намагалась опанувати себе.

Паріс обійняв її і гладив по голові.

– Я боюся… Це все так нестерпно. Після невеличкої перерви – знов небезпека. Я не знаю, що буде завтра…

– Ми всі боїмося, – спокійно говорив Паріс, гладячи її шовковисте розпущене волосся.

– Ти не розумієш… – прошепотіла вона.

– Так, я не можу навіть уявити того, через що ви пройшли з Максиком. Але ти можеш сміливо ділитися зі мною, я розділю твій біль. Я – твій друг. Запам’ятай це. Ти можеш мені довіряти.

Оля схлипувала. Їй так хотілося розповісти йому все. Їй хотілося, щоб він захистив її з синочком. Але водночас вона боялася, що його прихильність миттєво зміниться на ненависть, щойно він дізнається, що вона накоїла.

Сльози були її порятунком. Їй не доводилось ховати свій сором, адже завіса із сліз затуляла все. Вона плакала, не в змозі зупинитись, а Паріс весь час був поруч. Мовчки, без зайвих слів, розділяв її біль, не знаючи його причини.