Глава 9. Симуляція

Адамаст стояв перед великою голографічною картою і про щось міркував. Вона пульсувала м’яким синім світлом, показуючи рельєф, будівлі, пересування об’єктів.

– Це… вся Київщина? – тихо спитала Тоня у батька.

– Так, – тихо відповів Сергій.

– Зараз у нас стоїть завдання побачити картину в цілому і обставини для нашої групи, – мовив Адамаст. – Сьогодні у нас у плані вивчення карти з локаціями битви і тренування в симуляції, виходячи з цієї карти.

Адамаст провів рукою над картою. На ній засвітилися червоні точки.

– Це бази противника і осередки базування їхньої агентурної мережі.

У вітальні було тихо.

– Їх… так багато? – тихо спитала Адріана. – Коли ми дивилися кілька днів тому, то було значно менше.

– Так, – зітхнув Адамаст. – Щось відбувається, чого ми не можемо зрозуміти. Але така активність викликає занепокоєння.

– І це те, що на поверхні, – додав Демофонт. – Ще значна кількість схована під землею. Перед катастрофою вони системно готувалися, спорудили численні підземні бази і тунелі. Ми знаємо лише незначну частину того, що може бути насправді.

Робота над картою тривала до обіду. Кожна група отримала свої задачі, пов’язані з локаціями.

Незабаром до них для тренування в симуляції прибули інші. Вони переміщалися невеликими групами, обережно і непомітно. Це були люди, які пережили спершу катастрофу, а потім намагання добити їх з боку тих, хто взяв на себе функцію влади в цьому жорстокому постапокаліптичному світі. Втомлені, змучені, але з очима, у яких горів вогонь, у яких вібрувала рішучість. Серед них були колишні військові, медики, інженери. Хтось умів користуватися зброєю, а хтось мав лише досвід виживання. Вони не виглядали як армія. Однак були сильнішими, ніж здавалися. Адже попри все вони вижили, адже попри все – вони були тут.

Симуляція була створена в Петрівцях. Хранителі використали свої нові технології для імітації локацій майбутніх боїв і накрили місцевість захисним куполом, щоб ворог не зміг побачити значного скупчення людей. Зовні все виглядало непорушно, село здавалося порожнім для стороннього глядача, тоді як насправді стало справжнім полігоном.

Перед початком Адамаст розгорнув голографічну карту.

– У симуляції – Київ, – коротко сказав він. – Наш напрямок.

Колишні кияни впізнали на карті вулиці свого міста, райони, промзони, житлові квартали. Під ними на голограмі був ще один шар: тунелі, порожнини, системи, яких не видно зверху.

– Ми маємо три напрямки. Наземні бази, – Адамаст рухом позначив точки. – Тут вузли зв’язку, склади, мобільні пости.

Ще рух.

– Підземелля, комунікації. І нові тунелі, які ми ще не повністю відстежили, тому тут максимальна увага.

Адамаст знову провів рукою по карті:

– Ось ці житлові будівлі – агентурні осередки. Сьогодні в симуляції вам потрібно почергово пройти всі три рівні. Ми не знаємо, як саме буде розгортатися бій, тому кожному з вас, кожній групі треба бути готовими діяти на всіх рівнях локацій.

Усі надягли золоті обручі для зв’язку, а поверх них шоломи для занурення в симуляцію. Кожен отримав свою зброю. Група управління зайняла командний пункт. Усі інші стали на стартові позиції.

Світ зник. А за мить повернувся у новому вигляді. Це був Київ. Ніби справжній. Усі відчуття були реальними. Реальним здавався і початок бою.

– Починаємо з наземної точки, – сказав Адамаст, скерувавши мисленнєвий імпульс через обруч.

Групи “піхоти” рушили вперед.

Іолай ішов у зв’язці з Мирославом. З ними у групі були брати Іолая Іриней та Ойбал, його батько Тесей та ще п’ятеро новоприбулих.

Першою точкою був склад зі зброєю.

– Увійти! – скомандував Демофонт.

– Дивись не на ціль, – сказав Мирось Іолаєві. – Оціни простір між цілями.

Іриней та Ойбал вибили двері.

Їх зустріли п’ятеро в обладунках-екзоскелетах з бластерами.

Іолай на мить засторопів, побачивши цілком реальних для його свідомості ворогів.

– Отямся! – гукнув йому Мирослав уголос.

– Вогонь! – крикнув Іриней.

Бластери спалахнули. Віддача — реальна. Тіло реагувало так, ніби це було по-справжньому.

Іолай з лазерним мечем пішов убік. Він вдарив одного, той завдав удару у відповідь. Іолай похитнувся і ледве не впав. Він хутко зреагував і завдав «смертельного» удару.

– Чисто! – вигукнув Ойбал.

– Ні, – спокійно відповів Демофонт. – Двоє з вас уже вибули.

– Як? – почав один із нових.

– Ти відкрився під кутом, – сказав Іриней. – І не закрив напарника.

Той розчаровано зітхнув.

– Далі, – сказав Адамаст.

Світ змінився. Тепер вони були у підземеллі. Темінь і важке повітря.

– Дрони вперед, – сказав Мирослав.

Дрони злетіли. Їхні камери передавали зображення прямо в шоломи.

– Там розгалуження, – сказав Ойбал. – Два коридори.

– Не ділимось, – одразу відповів Іолай.

Один із новеньких вагався. Він пішов ліворуч. Минуло кілька секунд, спалахнуло яскраве світло.

– Це пастка, – спокійно сказав Демофонт. – Мінус один.

Ніхто більше не сперечався.

– Окей… – тихо сказав Мирослав.

Наступна зона – житловий сектор. Звичайні будинки, звичайні під’їзди.

Іриней побачив у прочинених дверях під’їзду силует в екзоскелеті.

– За ним!

– Ні, стій, щось тут не так, – зупинив його Іолай, відчувши чиюсь присутність. Вгорі щось зашурхотіло – короткий, ледь помітний звук.

– Балкон! – крикнув Ойбал.

Це була засідка. Але цього разу вони були готові.

Почалась стрілянина.

Частина групи зманеврувала і відступила на кут.

– Краще, – вдоволено прокоментував Демофонт. – Ви почали бачити.

– Остання зона, – сказав Адамаст.

Це була промзона, відкрита територія.

– Тут ви перевіряєте все, – додав він. – Дистанцію, координацію, виживання.

Вони рушили.

– Занадто відкрито, – сказав Іолай.