Глава 8. Нові ролі

Зранку всі помалу збиралися у вітальні. Там уже чекали Адамаст із хранителем Демофонтом та групою з десяти чоловіків із феніксян та землян. Чоловіки були різного віку, різної статури і зросту. Троє високих і мускулистих феніксян, зростом понад два метри контрастували із землянами. Деякі з них пережили катастрофу: вони виглядали найбільш нещасними і втомленими, в їхніх очах був хронічний страх. Усі чоловіки мали винуватий вигляд і почувалися невпевнено.

– Вітаю, друзі! – звернувся Адамаст, коли у вітальні були уже всі. – Сьогодні у нас відбулися деякі зміни. Дехто відмовився від участі у битві на передовій, а отже, ці люди перейдуть для підкріплення у тил. Знайомтеся з новою частиною вашої групи в тилу.

– Софокл, Пелоп, Кадм, Олексій, Олександр, Ілля, Назар, Платон, Артем і Василь.

– Ласкаво просимо! – привітно мовив Андрій.

– Дякуємо за прийом, – невпевнено сказав Василь.

Адамаст помітив, як незручно почуваються новоприбулі, і підбадьорив їх:

– Ми ж домовлялися, ви не соромитесь і не ніяковієте. У нашій боротьбі всі будуть корисні в міру своїх можливостей. Нічого, що ви тепер змінили свої ролі. Вірніше, дуже добре, що це сталося раніше, ніж би це було уже пізно.

Адамаст обвів поглядом усіх присутніх.

– Отже, обговоримо нові ролі. Софокл, Пелоп і Кадм займуться приготуванням обладунків і спорядження, Іолай з Парісом введуть вас у курс справи. Платон, Артем і Василь займуться підготовкою земної техніки і зброї і будуть відповідальні за склади разом з Петром Павловичем. Хлопці, Петро Павлович вам усе розповість і покаже.

Вони кивнули. Адамаст поклав руку на плече хранителю:

– Багатьом із вас уже відомий хранитель Демофонт.

Демофонт вклонився.

– Він очолить центр управління боєм. Сергій залишиться мережевим інженером, буде тримати нашу мережу.

Сергій кивнув.

– Олексій – офіцер бойового управління. Він буде вести загальну картину бою, розподілятиме завдання між групами, буде координувати дії різних напрямків. Олександр тепер – керівник розвідки. Він буде аналізувати дані про ворога, виявляти засідки, нові технології, попереджатиме про загрози. Ілля у нас – оператор систем зв’язку. Він відповідатиме за стабільність передачі імпульсів. Назар – оператор дронів, буде забезпечувати нас стабільною картиною з поля бою. Адріана залишається координаторкою. Тоня, як і планувалося раніше, – операторка карти.

Адамаст обвів усіх поглядом:

– Чи лишилися в когось питання щодо нових ролей?

– Та начебто ні, – відповів Сергій.

– Добре, – Адамаст задумливо покивав головою. – Отже, приступімо до роботи. Особливо попрошу центр управління провести сьогодні посилені тренування.

Демофонт схвально кивнув:

– Буде зроблено.

Ввечері всі почувалися втомленими. Багато чого було новим і давалося складно.

Іолай знесилено сидів на сходах біля будинку і дивився в одну точку. Мирослав підійшов до нього і, сідаючи поряд, спитав:

– Чому ти ще не біля Адріани?

– А ти чому ще не біля Тоні?

Мирось засміявся:

– Швидко ти навчився наших земних фішок! Відповідаєш питанням на питання.

Іолай усміхнувся – настільки широко, наскільки йому дозволяла втома, що свинцем наливала все його тіло.

– Та вони ще не повернулися з тренувань. Мабуть, їхня команда має нові і більш складні завдання, порівняно з нами, – він поклав голову на руки, спершись ліктями об коліна.

Якийсь час вони сиділи мовчки, видихаючи кожен свою втому. У будинку було чути веселу розмову Віри Михайлівни і Петра Павловича. Вікна затишно світилися в сутінках. Вечір був нехолодним порівняно з попередніми морозними вечорами.

– Тобі страшно? – нарешті спитав Мирослав.

Іолай не одразу відповів.

– Так, – від видихнув. – Але, мабуть, більше не за себе. Як уявлю, що зі мною щось станеться, що відчуватиме тоді Адріана… Мені стає погано від цих думок.

Мирось гірко усміхнувся:

– Розумію, брате. Теж часом про таке думаю. Особливо ночами. А ми з Тонею так і не одружились…

Іолай не бачив його раніше таким. Завжди веселий і жартівливий, Мирослав понуро сидів, схиливши голову, і дивився собі під ноги. Іолай торкнувся його плеча:

– Ми маємо зробити все, щоб погуляти на вашому з Тонею весіллі.

– Ага… – якось криво усміхнувся Мирось.

Їхні гнітючі посиденьки обірвав веселий дівочий сміх, що дзвенів у темряві неподалік будинку: це Тоня з Адріаною поверталися з тренувань.

– А що це вам так весело, я не зрозумів?! – вигукнув Мирось, встаючи і йдучи назустріч. Він обійняв Тоню за талію і чмокнув її у щічку.

– Та обговорювали, як Назарчик недолуго керував дронами. Це треба було бачити! Стільки кумедних аварій наробив! – Тоня знов засміялась.

Мирось здивовано підвів брови:

– Блін, це ж не смішно! У нас битва за чотири дні, а Назарчик недолуго керує дронами!!!

Тоня розгублено подивилась на Мирося:

– Та що з тобою? Не розумію…

Мирослав не відповів і похнюплено пішов у дім. Тоня пішла за ним. Адріана зробила питальний жест, дивлячись на Іолая.

– Він трохи зневірився.

– Це ти точно про мого брата говориш?

– Напевно, навіть у Мирослава таке буває, – Іолай обійняв дружину і притулився своєю щокою до її голови.

– У тебе теж думки нелегкі, судячи з того, яка важка твоя голова.

– Напевно… Втомився. Ходімо спати.

– А вечеряти? Ви вже щось вечеряли?

– Ні, – відповів Іолай.

– Це не годиться. Витрачати стільки сил і не їсти – цього робити не можна аж ніяк. Бабуся там точно щось смачненьке нам наготувала, ходім.

– Гаразд.

Адріана схопилася серед ночі. Її серце шалено билося.

– Ні! Ні! Не чіпайте!

Іолай одразу прокинувся.

– Адріано…

Вона була ще у напівсні. Її дихання було швидким, ніби вона задихалася. Іолай обхопив її за плечі і трусив: