Глава 4: Хмара щирості та інші катастрофи

Фіалковий флакон, який я дістала з кишені, виявився не «Магією спокою», а чимось значно небезпечнішим. Я відкоркувала його, сподіваючись на тишу, але замість того, щоб усе заспокоїти, рідина перетворилася на густу рожеву хмару, яка миттєво огорнула всю площу.

​Ефект був миттєвим. Всі, хто потрапив під рожевий туман, почали говорити тільки правду. Абсолютну, чисту і дуже незручну правду.

​Вельф, що досі танцював ламбаду, зупинився і раптом видав:

— Я ненавиджу плести вінки! Від них у мене свербить за вухами, і я мрію стати професійним дегустатором грибного супу!

​Головна Відьма, яка якраз готувалася висловити мені все, що вона думає про мою «професійну придатність», раптом притиснула руки до рота, але правда вирвалася сама:

— А насправді я тримаю цю мітлу, бо боюся висоти і не можу літати без страховки!

​Площа затихла. Всі дивилися один на одного з жахом. Моя «магія фіалок» зробила те, чого не вдавалося жодному закляттю — вона роздягнула душі всіх жителів Країни Дружби догола.

​Я зрозуміла, що зараз моя черга. Хмара повільно пливла в мій бік. Мені треба було терміново тікати, але я наступила на край власного плаща і гепнулася прямо в епіцентр рожевого диму.

​— Алісо, — запитала Грізельда, дивлячись на мене з підозрою, — а чому ти постійно носиш із собою стільки флаконів, якщо не вмієш ними користуватися?

​Я відчула, як язик стає важким, а в голові з’являється дивне відчуття «шпигунського викриття».

— Тому що, — випалила я, і мій власний голос здався мені чужим, — я сама не знаю, що роблю! Я вигадала собі легенду «Феї Доброти», щоб не зізнатися, що я просто дівчина, яка боїться власної тіні і хоче лише одного — щоб усі перестали бути такими ідеальними!

​Тиша, що настала після мого зізнання, була такою густою, що її можна було різати ножем. Я заплющила очі, готуючись до найгіршого — вигнання, сміху або... повної тиші.

​Це було воно. Моє найгірше бажання. Я дійсно провалилася крізь землю — ну, принаймні морально, перед усіма мешканцями країни.