Розділ 9

Ми приїхали до лісу, де в мене є гарні друзі та знайомі. Ні, це не вовки та лисиці, а лісник дід Степан, який наглядає тут за порядком. Моє улюблене місце – невеличка сторожка біля озера, куди я (каюсь!) частенько приїздив зі своїми проектами, щоб провести час наодинці та краще пізнати одне одного.

Єдина особливість – до сторожки треба йти пішки через чагарники по мальовничій стежці кілька годин. Дуже романтично, як на мене. До того ж для нас з Мариною на місці вже приготована смачна вечеря, фрукти, трохи вина. Залишається лише сама прогулянка, і я сподіваюсь, що ми залишимось на ніч… Самовпевнено? Можливо. Але інакше я не вмію, тільки так.

Зрештою, це лише чергова гра, хоча вона й пробиває мене на емоції. Думаю, коли близькість станеться, мене трохи попустить, а то вже зовсім повернувся на цій дівчині. Хіба так можна?

Ми під’їхали до парковки, далі тільки пішки. Виходимо з машини, Марина дивно озирається навколо та промовляє:

– А ти точно на маніяк? Привіз до лісу, кудись ведеш, - вона якось грайливо посміхнулась та з вогником подивилась на мене. Хто ця дівчина і де та ляклива киця? Такою вона мені подобалась більше, але зміни дивували.

– Побачимо, може й маніяк, - підтримую атмосферу, - Але ти вже приїхала, треба йти до кінця. Ходімо?

– Та йдемо вже. Веди!

Беру Марину за руку, і ми повільно йдемо добре протоптаною стежкою, не поспішаємо, щоб вдосталь намилуватися краєвидами. Моя супутниця якась трохи напружена, але мені старається посміхатися. Невже справді налякав. Бачу обабіч дороги якусь яскраву квітку та нахиляюсь, щоб зірвати її, з-за пазухи випадає мій кулон:

– Хрестик, такий об’ємний. Гарно.

– Ага, він з секретом, - відповідаю не замислюючись, - Він зроблений на замовлення.

– Цікава річ.

Звичайно цікава, бо насправді це флешка та криптографічний ключ, який дає доступ до усіх моїх криптовалютних рахунків. Безпека понад усе, тому я ніколи не залишаю його без нагляду. На ньому усі мої статки, якщо не рахувати кількох рахунків у банках, де працює Христина.

Могутні дуби ховають нас від сонця, яке на дивину вирішило заявити про себе цієї прохолодної осінньої днини. Добре, що нема дощу, інакше прогулянку довелося б відмінити. Марина йде трохи попереду, насолоджується чистим повітрям, іноді озирається на мене та крадькома посміхається. Це справді схоже на побачення.

– Тобі тут подобається? – запитую, бо справді хочу знати відповідь.

– Дуже, - вона закриває очі та робить глибокий вдих, а я не можу відвести очей від розпірханого темного волосся, що розсипалось по плечах. Без граму косметики вона виглядає зовсім як дівчисько. Зваблива та ніжна, а її посмішка хвилює, пробуджуючи якесь тепло всередині душі. Я й забув, що вмію таке відчувати.

– Так і знав, що ти мрієш опинитися зі мною посеред лісу, щоб я рятував тебе від диких звірів.

Марина голосно сміється від мого інфантильного флірту, але швидко стає серйозною.

– Насправді я дуже люблю ліс і гори. Я виросла з бабусею та мамою. Доки бабуся була жива, ми з нею часто їздили на природу, вона знала назви усіх квітів та дерев, Для чого та від чого вони можуть бути використані. А потім… коли мені було 10, бабусі не стало, а мати… Вона не вміла бути одна. Я намагалась піклуватись про неї, але вона вирішила покинути мене. Це довга історія, в 13 років я опинилась у дитячому будинку. Тоді вже ніхто не возив мене в такі мандрівки, а згадки з дитинства швидко замінили нові будні…

– А твій батько? – я розумію, що в цій історії немає важливих деталей, мені хочеться усе розпитати, але не впевнений, чи це справді доречно.

– Тата я ніколи не бачила. Мама не говорила про нього, а бабуся одного разу казала, що він просто відмовився від мене. Я навіть не знаю як його звати, знаю тільки, що він був іноземним студентом. Вони з мамою навчались разом в інституті, зустрічались, а коли мама завагітніла, його батьки швидко попіклувались про повернення блудного сину додому. Від нього мені дісталася лише азійська зовнішність та купа дитячих психологічних травм, - на мить на її обличчі застигла цинічна посмішка та погляд в нікуди, але Марина трохи похитала головою і знову посміхнулась мені.

– Оце так історія, а я думав в мене сімейні проблеми.

– Що трапилось?

– Не думаю, що варто говорити про це на побаченні. Краще дивись, ми майже прийшли.

Ми справді дісталися до місця призначення. Широка галявина посеред лісу відкривала мальовничий пейзаж на невеличкий будиночок зі зрубу, а за ним виднівся місточок через бурхливу річку. Типові осінні кольори створювали атмосферу казки, я був впевнений, що Марина захопиться видами. І не прогадав.

Вона так чарівно захіхікала та побігла до річки, набрала льодяної води у долоні, виглядала мрійливою і щасливою, а потім подивилась на мене і стала трохи похмурішою. Підійшов ближче та плеснув долонею по струмку, ляпаючи на свою подругу, вона зробила те саме. І вже за кілька хвилин ми були мокрі та весело сміялися.

Хіба так зваблюють дівчат? Господи, я перетворююсь на підлітка. З нею, я справді почуваюсь як невмілий та недосвідчений юнак. І це лякає.

Мить і романтичну тишу галявини заповнює звук бурчання животу Марини від голоду. Вона витріщається на мене і чекає на реакцію.