27. Зустріч Града

ЕММА

Я розгублено зупиняюся. Через ніч без сну реагувати на те, що відбувається, складно. Мабуть, саме тому тремор знову пробирає мене до кісток.

— Доброго раночку, солодка, — низьким, оксамитовим голосом вітається Град, роблячи крок мені назустріч. Його уважний погляд миттєво пробігається по моєму обличчю. Зупиняється на блідих щоках і мішках під очима. Які я навіть макіяжем не змогла приховати. — Що з обличчям, Еммо?

Я мимовільно видавлюю з себе криву, натягнуту посмішку й демонстративно фиркаю, намагаючись повернути собі хоча б краплю колишньої гордості:

— На обличчі невимовне щастя, хіба не видно. І ранок уже не добрий, Мартіне. Він зіпсований тобою. І якщо можна... Я піднімуся у свою кімнату й хоч трохи відпочину. Я через тебе всю ніч не спала.

Град щиро, але з явною іронією дивується, ледь піднімаючи густі брови:

— Еммо, до чого тут я? Я ж тобі спати абсолютно не заважав. Я був у своєму будинку.

— Авжеж! — із гнівною іскрою в голосі випалюю я, складаючи руки на грудях. — Тільки ти засів у моїх мізках і за цілу ніч геть усі їх виніс!

Мартін тяжко, розчаровано зітхає, але в куточках його вуст грає ледь помітна посмішка. Він оцінює мій бойовий настрій, проте власницьким тоном наголошує:

— Солодка, може, перенесеш відпочинок і спочатку поснідаєш? Кухар приготував просто бомбезний здоровий сніданок.

Набираю повні легені повітря, аби приборкати шалене хвилювання.

— Дякую, але я хочу спати, — категорично відрізаю я, мріючи лише про одне — зачинитися в чотирьох стінах і не бачити Града хоча б кілька годин.

Мартін хмикає, хитаючи головою, і повільно простягає мені свою широку, гарячу руку долонею вгору:

— Ну, якщо тобі вже так не терпиться... Тоді ходімо. Я сам тебе проведу.

Я на секунду завмираю, дивлячись на його простягнуту руку, мов на оголений дріт, що перебуває під високою напругою. У мені знову спалахує дикий страх. Класти свою руку в його — це ніби свідомо віддавати йому контроль над собою. Але під його суворим, розважливим поглядом я розумію, що мій демонстративний опір зараз виглядатиме дитячим вередуванням. Зібравши всю волю в кулак, я обережно торкаюся пальцями його долоні.

Його довгі, міцні пальці владно обхоплюють мої, миттєво розносячи тілом знайому, нервову хвилю тепла.

У цей момент з бічного коридору безшумно виходить літній, статний чоловік у жилеті та такого ж кольору штанах — очевидно, управитель маєтку. Мартін, не випускаючи моєї руки, спокійно повертається до нього:

— Романе Романовичу, розпорядіться, будь ласка, аби валізу моєї коханої негайно віднесли до її кімнати.

Слово «коханої» з його вуст лунає настільки буденно й переконливо, що в мене на мить перехоплює подих. А от Роман Романович шанобливо схиляє голову:

— Уже роблю, Мартіне Михайловичу.

Град, не поспішаючи, веде мене широкими, вкритими м’яким килимом сходами на другий поверх. Його крок упевнений, а хватка на моїй руці м’яка, але настільки міцна, що вирватися з неї точно неможливо.

— До речі, Еммо, — рівним тоном зауважує він, коли ми піднімаємося в просторий коридор другого поверху. — Я помітив, що твій багаж надто скромний. Чому ти взяла так мало речей? Там заледве вистачить на пару днів...

Я зупиняюся, різко смикаючи руку, аби він нарешті відпустив її, і дивлюся прямо в очі Граду. Але мою руку він так і не відпустив, тому невдоволено питаю у відповідь:

— А з чого ти взяв, що я збираюся тут жити?! Я приїхала тимчасово, аби залагодити цю безглузду ситуацію, а не поселитися в тебе назавжди! Різницю відчуваєш?

Мартін миттєво завмирає.

Його обличчя в одну секунду втрачає все іронічне тепло, перетворюючись на неприступну, крижану маску. Він мовчить. Просто зупиняється напроти мене, звисока дивиться на моє невдоволене від гніву обличчя. І в його темних, бездонних очах спалахує надто небезпечний вогник. Від якого мої слова застрягають у горлі, а по спині пробігає справжній мороз. Але навіть при цьому я не збираюся схиляти голову та бути пай-дівчинкою. Свої кордони я буду відстоювати ревно та беззаперечно.