26. Приїзд до Мартіна

ЕММА

Важкі дверцята позашляховика зачиняються за мною з глухим стуком, миттєво відрізаючи мене від спокійного, мого звичного світу. Чоловік у суворому костюмі мовчки киває мені, підхоплює валізу й ховає її в багажник, а потім сідає за кермо. Машина плавно вирулює з провулка, а я безсило відкидаюся на м’яке шкіряне заднє сидіння.

У салоні панує абсолютна тиша, яку порушує лише ледь чутне шелестіння шин об асфальт. Втома, яка цілу ніч накопичувалася в моєму тілі, раптом навалюється на мене з такою силою, що я не можу їй протистояти. Повіки стають свинцевими, очі печуть, а думки, що ще хвилину тому крутилися божевільним роєм, починають розпливатися. Я й сама не помічаю, як помірне погойдування високої підвіски заколисує, і я поволі занурююся в поверхневу дрімоту. Забувши про все на світі.

Прокидаюся від короткого, стишеного писку гальм.

Різко розплющую очі й кілька секунд розгублено кліпаю, намагаючись зрозуміти, де я та що зі мною відбувається. За тонованим склом вікна, замість звичних міських вулиць і знайомих багатоповерхівок, вирує геть інше життя. Ми стоїмо перед масивними автоматичними воротами, за якими тягнеться закрите елітне селище. Навколо — високі, неприступні паркани, за якими ховаються розкішні сучасні маєтки, оточені густими соснами та, мабуть, ідеально стриженими газонами, красивими квітниками. Та всіма тими аксесуарами у стилі лакшері.

Легкий прохолодний страх та паніка миттєво пробігають моєю спиною. Я з жахом усвідомлюю, що через свою необачну дрімоту пропустила абсолютно всю дорогу сюди. Я навіть приблизно не знаю, у якому напрямку від міста ми від’їхали! А якщо щось піде не так?! Якщо цей чоловік захоче зачинити мене тут або гра перетне всі межі... Я навіть не зможу пояснити таксі, куди їхати, не кажучи вже про те, щоб утекти звідси самостійно.

— Приїхали, Еммо Ігорівно, — спокійно повідомляє водій, виходячи з машини й відчиняючи переді мною двері.

Роблю глибокий вдих, приборкуючи внутрішнє тремтіння, і несміло виходжу на свіже повітря. Коліна досі трохи дубіють від напруги. Навколо панує кришталева, майже дзвінка тиша, перервана лише шелестом соснової хвої на вітрі.

— Ходімо за мною, будь ласка, — чоловік вказує рукою на широкий кам’яний вхід непристойно розкішного маєтку. Будинок вражає своїми масштабами: панорамне скло, темний декор, чіткі геометричні лінії — усе це дихає багатством, силою та беззаперечною владою власника цього нескромного обійстя.

Кожен крок по мармурових сходах дається мені важко, мов уві сні. Водій відчиняє важкі вхідні двері, пропускаючи мене вперед. Внутрішній простір передпокою вражає ще більше — високі стелі, кришталеве світло, дорогий мінімалізм, від якого віє холодною естетикою. І від чого я почуваюся геть некомфортно.

І прямо посеред цього кришталевого панування стоїть сам Мартін Град. Побачивши його, кліпаю, а по спині котиться холодний піт.

Град уже вбраний у бездоганну білосніжну сорочку зі злегка закоченими рукавами та темні штани. Його коротке волосся акуратно вкладене, а на обличчі немає жодного слідку втоми. Мартін виглядає так, ніби вже встиг провести кілька успішних переговорів і зробити ранкову пробіжку.

Побачивши мене, чоловік легко всміхається — м’яко, але з тією самою небезпечною білозубою проникливістю, від якої в мене знову стискається серце. Він доволі привабливий. У ньому є щось таке, що одразу привертає увагу. Мабуть, саме тому я в залі побачила лише його, проігнорувавши всіх інших представників сильної статі.