13. Гра Града

ЕММА

Решту вечора Мартін грає свою роль із такою філігранною точністю, що мені стає моторошно. Якби я не знала передісторії та не пам’ятала його крижаних очей із холодним розрахунком на терасі, я б присягнула на чому завгодно: цей чоловік кохає мене до нестями, до втрати свідомості. Нервово подумки хмикаю. Тільки ж коли закохатися встиг... Це бездоганна гра. І, схоже, Наталія таки казала правду.

Мартін не відходить від мене ні на крок, лишаючись уважним, ніжним і бездоганно галантним. Коли ми повертаємося до фуршетної зони, Мартін дбайливо притримує мене за талію, подаючи келих свіжого соку замість міцного алкоголю, ніби без слів турбується про моє самопочуття. Він нахиляється до мого вуха й повільно шепоче безглузді, але неймовірно ніжні дурниці. Щось на кшталт того, ніби як пасує мені ця сукня і як гарно відбиваються відблиски кришталевих люстр у моїх очах. Його оксамитовий, низький голос лоскоче мої нерви, змушуючи дрібні сироти знову й знову висипати на плечах.

А потім починається повільна музика. Саксофон виграє чуттєву, млосну мелодію, і Мартін без зайвих слів веде мене в центр зали, до танцювального майданчика.

Його гаряча долоня лягає мені на оголену спину, легенько притягуючи до себе. Іншою рукою він переплітає свої пальці з моїми. Танець із ним — це суцільна катівня для моїх нервів. Мартін рухається плавно, з грацією впевненого в собі хижака. Він постійно притуляє мене до свого міцного тіла, заривається носом у моє волосся, вдихаючи його аромат. І час від часу ніби ненароком торкається вустами моєї скроні, шиї, пальців... І від цього можна з розуму зійти.

Кожен його дотик — ніби удар струмом. Моє тіло зрадницьки й надто гостро реагує на цю вибухову ніжність. Всередині все стискається в солодкий, напружений вузол, дихання збивається, а щоки палають рум’янцем. Але внутрішньо розслабитися я не можу ні на секунду. Бо з цим чоловіком реально розслаблятися не можна.

Десь підсвідомо я виразно розумію: ця вистава вже давно зайшла за всі можливі рамки пристойності та безпеки. Це більше не легка дитяча помста колишньому. Це небезпечна, слизька гра, у якій я перетворилася на беззахисну здобич. Мені терміново потрібно це згортати, бігти від цього чоловіка та негайно зупиняти це божевілля! Але як? Прямо зараз, посеред сотні гостей, сказати, що все це був цирк? Зізнатися батькам, що їхня донька влаштувала дешеву виставу? Це буде остаточне фіаско та ганьба. А ще я солідно підставлю цього Града, і він мені цього точно не подарує, якщо навіть батьки заплющать очі на цей сором.

Тож мені не залишається нічого іншого, як потерпіти, посміхатися й із завмиранням серця чекати кінця цього свята.

Краєм ока я постійно ловлю на собі важкі, напружені погляди. Батько стоїть біля колони, тримаючи в руках келих із віскі, і не зводить із нас суворого, пильного погляду. Поруч із ним Єва Павлівна щось тихо, схвильовано йому шепоче, притискаючи долоню до грудей. Вона не віриться нам. Я це просто відчуваю. І цей проникливий погляд мачухи випікає мені дірки на спині.

Але найгірше — це Артем.

Мій колишній стоїть неподалік від фуршетного столу, і його погляд буквально палає скаженою, розлюченою ненавистю. Вона спрямована не стільки на мене, скільки на Мартіна. Артем солідно нервує, і я це добре розумію. Його обличчя перекривилося від образи та приниження. Наталія, мов квочка, ходить біля нього поруч. Потім повисає на його плечі, але він брутально скидає її руку. І знову не зводить очей із того, як Мартін повільно цілує тильний бік моєї руки, притискаючи її до своїх гарячих губ. І моє тіло знову надто бурхливо реагує на його знаки уваги.

— Заспокойся, солодка, ти знову вся надто напружена, — тихо, з ледь помітною іронією шепоче Мартін мені прямо в губи, коли ми робимо черговий па в танці. — Твій Артемчик зараз просто розпадеться на атоми від заздрощів. Подивись на нього. Хіба ти не цього хотіла?

— Мартіне, досить, — пошепки благаю я, намагаючись не втратити посмішку на публіку, хоча всередині все колотиться. — Ти перегинаєш. Гра закінчена. Потрібно їхати звідси.

Він лише хмикає, міцніше стискаючи мою талію й притягуючи мене так близько, що між нашими тілами не залишається й міліметра простору.

— Гра тільки починається, Еммо, — оксамитовим басом зауважує він, і в його темних очах спалахує той самий небезпечний вогник, від якого земля вислизає з-під ніг. — І повір, ти не захочеш зупиняти її на найцікавішому місці.

На мить заплющую очі. Розумію, я загралася і тепер повинна триматися до кінця. Якби ж я була знала з самого початку, який небезпечний цей красунчик...