7. Нахабство Мартіна

Емма

Ейфорія від помсти розвіюється остаточно, мов дим від згаслого багаття. Наслідки мого спонтанного, дурного вчинку постають переді мною в усій своїй моторошній реальності. Я усвідомлюю, що стою в напівтемряві на самоті з чоловіком, про якого не знаю абсолютно нічого. Нічим не підтверджена авантюра, яку я вигадала за секунду, аби лише втерти носа колишньому, перетворилася на пастку. Хто він такий? Чому Артем — людина з чималими зв’язками й непростим характером — відступив без жодного слова заперечення? Чому Наталія з такою огидою та переляком говорила про минуле цього чоловіка?

Кліпнувши, я пильно заглядаю в його майже чорні, проникливі й надто темні очі. Моє серце калатає в навіженому ритмі, а панічний страх скував грудну клітку до болю.

— Хто ти?.. — майже пошепки витискаю з себе запитання. Моя попередня зухвалість миттю розвіялася. — Хто ти насправді, Мартіне?

Та мій кавалер не поспішає відповідати. Він повільно робить крок у мій бік, скорочуючи відстань між нами до небезпечного мінімуму. Повітря між нами буквально дзвенить від напруги. На його красивому обличчі знову з’являється небезпечна й водночас глузлива посмішка, а в глибині темних зіниць спалахнув небезпечний вогник.

— Невже подруга не розповіла? — з іронією шепоче він, трохи нахиляючись до мого обличчя. — Вона ж так старанно намагалася відкрити тобі очі. То що, солодка, ти віриш її казкам чи віддаєш перевагу перевіряти все на власному досвіді?

Я, нервово ковтнувши, відступаю від чоловіка. Відчуваю, як тіло охопили дрижаки. Але тепер відступити я не можу, але що робити, не знаю.

Зробивши іще один крок від нього, впираюся спиною в холодне мармурове огородження тераси. Кожен м’яз у тілі занімів від напруги, а тремтіння, яке охопило мене з голови до ніг, вже не вдається приховати. Та й контролювати себе неможливо. Я опинилася у пастці власних рішень. Спочатку здавалося, що це геніальна, блискавична помста, а зараз... Зараз переді мною стоїть чоловік, від одного погляду якого кров холоне у жилах. Спочатку він здався мені привабливим, але зараз мені страшно поруч з ним.

Налякано смикаюся вбік, маючи єдине дике бажання — прослизнути повз нього, повернутися до затишної, безпечної зали й загубитися серед гостей, аби він мене не знайшов. А ще хочеться стерти цей вечір з пам’яті, як жахливий сон.

Проте Мартін зреагував миттєво. Його гарячі пальці миттю та так несподівано замкнулися на моєму зап’ясті. Не боляче, але так міцно, що жодного шансу на втечу у мене не залишалося. Він потягнув мене трохи до себе, скорочуючи й без того крихітну дистанцію між нами.

— Куди це ти зібралася, солодка? — його хрипкий голос прозвучав над самісіньким моїм вухом, а гарячий подих лоскоче шкіру шиї. — Напівшляху розвертатися не за правилами, Еммо. Я ж твій кавалер на цей вечір, хіба ні? Ти сама мене обрала. То куди тепер втікаєш?

— Мартіне, відпусти... Будь ласка, — витискаю прохання із себе, намагаючись зберегти бодай залишки гідності й приховати паніку.

— Не так швидко, Еммо, — у його незворушно-холодному погляді знову прозвучала легка, майже хижа іронія. — У нас же угода. Ти отримала свій тріумф над колишнім, тепер черга моїх умов. Пропоную прогулятися садом та трохи ближче познайомитися... А потім... — він замовкає. І в цьому мовчанні витає небезпека. — Потім ти офіційно познайомиш мене зі своїми батьками. І представиш мене їм як свого коханого, звісно.

Від такої заяви я забуваю, як дихати. У мене в голові наче щось вибухнуло. Познайомити з батьками?! Він що, з глузду з’їхав? Можу тільки уявити обличчя батька, коли я підводжу до нього цього небезпечного чоловіка, ще й з такою популярною славою, і кажу: «Тату, це Мартін, ми зустрічаємося цілих п’ятнадцять хвилин!».

Це жах. Я не можу цього зробити, бо батьки такого не зрозуміють. А якщо плітки Наталії правдиві, то це не буде тріумф, це буде повне фіаско. Мій батько точно цього не зрозуміє та мовчки не проковтне цей фарс.