3.3

Спершу ми хотіли лише перемістити кабінет, наприклад, приєднати до нашої кімнати. Потім все ж вирішили, що так його рано чи пізно хтось його помітить. Та й не дуже зручно жити в спальні на одному поверсі з гостями, постійно перетинатись з ними в коридорах, натикатись на захмелілих веселунів і буркотунів, які в такому стані справжні базікали. 

Тому ми вирішили перенести не кабінет — кухню, а також розмежувати таверну і наші апартаменти. Тепер у нас малося в розпорядженні ціле південне крило з вітальнею, спальнею, моїм робочим кабінетом та Райвеновим, величезною ванною та невеличкою бібліотекою. Все зручно, обставлено за нашими смаками і неймовірно затишно! А найголовніше — доступ мають до нашого крила лише найближчі і Тортун, який тепер новий Сторожник. Враховуючи ситуацію, Райвен не міг більше займатись обов’язками в таверні так, як потрібно. А тому рішення призначити нового Сторожника здалося нам найкращим варіантом. 

— Альдере, попередь мене, якщо хтось, крім Райвена вирішить зайти, — пробурмотіла я, відкриваючи двері в свій кабінет. 

Єдине місце, де не відбулося жодних змін. Все ті ж стіни, оббиті темним деревом, ті ж високі книжкові шафи, що тягнулися аж до стелі і манили золотистими та шкіряними корінцями книг. Ми так і не змогли взяти жодну, хитре закляття, яке захищало їх від чужих рук не вдавалося зняти, як ми не намагалися.

В центрі, як і раніше, стояв масивний дерев’яний стіл, обрамлений зеленою шкіряною вставкою і біля нього зношене, але все ще дуже зручне крісло, щоправда на ньому вже не лежав плащ. Камін і досі потріскував, надаючи кабінетові затишної атмосфери. Йому не потрібні були ні дрова ні вугілля, лише магія, як сказав Райвен, і це теж дивувало, адже навіть чоловік не знав, які саме чари були використані. 

— Можливо, ці знання вже втрачені, — говорив він, поки я розглядала вкотре лист від таємничої королеви. — Ми не знаємо хто збудував Альдер, коли і як. Схоже, ми багато чого не знаємо.

Він тоді взяв у руки того листа і пожовуючи губи запропонував мовчати про цю знахідку. І того разу я його послухала, можливо, вперше за весь час.

Зараз же сівши за стіл, на якому вже не були розкидані сувої минулого власника, я склала руки на стільницю і важко зітхнула. На самоті, усвідомлення власної брехні різко кольнуло десь під ребрами. Можна скільки завгодно заспокоювати себе тим, що це не обман, а недомовка, що це було прохання королеви і треба його поважати. Але відчуття сорому гризло зсередини, не бажаючи слухати мої недолугі виправдання. І в той же час, я думала, що вчинила правильно, навіть не сумніваючись ні краплі у такому рішенні. 

Погляд впав на таємничі двері. Вже другі кляті двері, які манили мене, ніби кликали і благали відчинити їх, а я не могла. Медальйон, про який говорила невідома королева в листі, який був ключем, зник. Ми обшукали весь кабінет, крім книжкових полиць і не знайшли навіть натяку де той медальйон міг бути. Щоправда, одна зачіпка у нас все ж була — Зерден, колишній Сторожник. Райвен колись обмовився, що в дитинстві йому здалося, ніби старий вийшов зі стіни, але тоді вирішив, що це — сон. Тепер же він не був в цьому впевнений. 

От тільки знайти Зердена ми теж ніяк не могли. Він ніби розчинився, провалився крізь землю чи вознісся до Всевишніх! Навіть слідів жодних не лишив! Сав його шукає, на прохання Райвена, але не відкрито, щоб ніхто не зацікавився.

Сам Сав ставити питання, навіщо нам раптом знадобився Зерден, не поспішав. А можливо Райвен йому все ж розповів, просто я про це не знала. 

“Йдуть” — пролунав голос Альдера в моїй голові. Він з кожним днем ставав все розумніше і розумніше, навчався розуміти мене краще і відповідати. Його попередження означало, що до нашого крила прямує не лише Райвен, а може й взагалі не він. 

Швидко підхопившись, зачинивши двері до кабінету, я вийшла у вітальню, сіла на дивані і взяла до рук амбарну книгу.