36

Єва

Коли ми в’їхали в місто, мені здалося, що ми випадково звернули не туди — і потрапили просто в постапокаліптичний фільм без бюджету й надії на хепі-енд. Сірі, облуплені будинки тиснули з обох боків дороги, мовчазні й втомлені, ніби їм давно набридло стояти й чекати кращих часів. Вузькі вулички тягнулися між ними, майже безлюдні, з дивною, тривожною тишею.

Подекуди валялося сміття — старі пакети, зім’яті коробки, порожні пляшки, які ніхто не поспішав прибирати. На зупинках сиділи похмурі бабусі в темних хустках, з однаковими обличчями й однаково байдужими поглядами. Вони дивилися кудись повз нас, ніби давно зрозуміли: чекати тут нема чого — ані автобуса, ані змін.

У повітрі висів затхлий запах — суміш сирості, пилу й старості. Ніби це місто давно забули провітрити. Ніби тут роками не згадували, що таке порядок, доглянутість і нормальне життя.

— Депресивне місце, — пробурмотіла я, не відводячи погляду від вікна.

— Ти ще будинку не бачила, — відповів Льоша й різко звернув на вузеньку вулицю, де асфальт був більше схожий на мозаїку з латок і ям.

Машина повільно підкотилася до потрібного кварталу, і з кожним метром у мене міцніло дивне відчуття, що ми не просто заїхали в інше місто — ми повернулися в дев’яності. У ті самі, з їхнім похмурим шармом, страхом без причини й постійним відчуттям небезпеки за рогом.

Старий перекошений будинок з облупленою штукатуркою виглядав так, ніби тримався лише завдяки впертості. Деякі вікна були заклеєні плівкою або пожовклими газетами, інші — темні й порожні, немов сліпі очі. Біля під’їзду тусувалася компанія підлітків у спортивних костюмах — худі, кепки, сигарети. Вони одразу припинили свої розмови й з явною цікавістю втупилися в нашу машину, оцінюючи нас так само уважно, як ми — це місце.

— Мені вже страшно виходити, — буркнула я, інстинктивно стискаючи ремінь сумки.

— Не бійся, я тебе захищу, — усміхнувся Льоша, відчиняючи дверцята. — Я ж Бетмен.

— Дурень, — пирхнула я, хоча ця дурнувата репліка трохи зняла напругу.

Андрій мовчки вийшов із машини. Без жартів, без коментарів — з тією зосередженістю, яка з’являлася в нього лише тоді, коли він готувався до розмови, здатної піти не за планом. Ми з Ладою переглянулися й рушили слідом, відчуваючи на собі погляди підлітків, які не соромилися своєї цікавості.

— Як думаєш, вона взагалі погодиться з нами говорити? — тихо запитала я, коли ми підійшли до дверей під’їзду.

— Зараз дізнаємося, — коротко відповів Андрій і постукав у двері квартири на першому поверсі.

Звук ударів у двері прозвучав надто гучно в цій тиші.

Двері відчинилися, і перед нами постала жінка, яка виглядала так, ніби щойно витягла себе з якогось темного закапелка власного життя. Волосся скуйовджене, обличчя втомлене, погляд — насторожений і водночас порожній. Вона стояла, тримаючись за двері, ніби вони були її єдиною опорою.

Кілька секунд жінка просто дивилася на нас, не кажучи ні слова. Потім примружилася — ніби намагалася зрозуміти, ми реальні чи їй це примарилося.

Обличчя в неї було опухле, ніби після довгої ночі без сну й надії. Зморшки глибоко врізалися в шкіру, не дрібні й вікові, а різкі, надламані — такі з’являються не від років, а від способу життя. Під очима темніли важкі мішки, погляд був мутний, ніби світ перед нею давно втратив чіткі контури.

Волосся виглядало так, ніби про гребінець тут не чули місяцями. Воно стирчало в різні боки, сиве місцями, тьмяне й брудне. З-під старого, заляпаного халата визирала розтягнута майка з пожовтілими плямами, а на ногах — затоптані капці, які, здається, бачили більше днів, ніж їй хотілося б пам’ятати.

Запах ударив одразу. Перегар, густий і різкий, змішувався з тютюновим димом і ще чимось кислим, затхлим, не менш огидним. Ніби в цій квартирі давно не провітрювали — ні повітря, ні життя.

Я мимоволі зробила крок назад. Не від страху. Від удару прямо в нутро. Це було гірше за бруд, гірше за занедбаність і злидні. Це було дно. Справжнє, без романтики й перебільшень. І воно стояло перед нами у старих капцях, тримаючись за двері й не зовсім розуміючи, чого від нього хочуть.

— Вам що, когось треба? — хрипло запитала вона.

Голос у неї був деренчливий, ніби давно зірваний криками або плачем, а може, просто пропипитим. Вона втягнула носом повітря, майже демонстративно, наче намагалася намацати знайомі запахи людей по той бік дверей і вирішити, небезпечні ми чи просто чергова незручність.

Андрій не став довго пояснювати. Спокійно дістав із кишені кілька купюр і так само спокійно простягнув їй.

Жінка перевела погляд з нього на гроші, потім назад. У цій короткій паузі було більше, ніж здавалось: сором, злість, звичка, втома й холодний розрахунок. Вона ніби зважувала щось усередині себе — не «можна чи ні», а «чи варто».

Нарешті плечі її трохи опустилися. Неначе на мить стало легше.

— Ну… заходьте, — пробурмотіла вона, відступаючи вбік і пропускаючи нас у темряву квартири.

Ми переступили поріг, і мені одразу захотілося вийти. Не просто вийти — вирватися назад, до холодного, але хоча б живого повітря. У квартирі було таке відчуття, ніби повітря можна було черпати ложкою. Воно стояло густе, важке, насичене роками занедбаності.

Запах дешевої горілки, немитого посуду й старості в’ївся в усе: у стіни, в меблі, у саму тишу цієї оселі. Старі шафи з облупленими дверцятами, диван із продавленими подушками, вкритими плямами незрозумілого походження. На підлозі — розкиданий одяг, порожні пляшки, недопалки в старій тарілці замість попільнички. У кутку стояв телевізор, монотонно бубонячи якесь ток-шоу. Ведучі сміялися, щось обговорювали, але здавалося, що цей звук тут просто фон — він не мав значення й, мабуть, не вимикався роками.

Я крадькома глянула на Льошу. Він стиснув губи, стримуючи жарт — я знала цей вираз. Йому було ніяково, важко, і гумор був єдиним способом не втратити рівновагу. Лада виглядала приголомшеною: вона стояла рівно, але очі бігали кімнатою, ніби намагаючись знайти хоч щось живе в цьому хаосі. Андрій — зібраний, холодний, відсторонений. Він поводився так, ніби ця обстановка його зовсім не торкалася, але я знала: це лише захисна оболонка.