33

Андрій

Казино зустріло нас світлом.

Яскравим, холодним, майже агресивним — таким, що одразу стирає межу між часом і реальністю. Музика глухо пульсувала десь під шкірою, повітря було насичене ароматом дорогих парфумів, алкоголю й азарту. Тут завжди пахло ризиком.

Ми мовчки здали речі в гардероб. Рухи були відпрацьовані, майже автоматичні, ніби кожен із нас уже не вперше заходив у цю гру. Я відзначив погляди — швидкі, оцінювальні. Тут завжди дивляться. Питання лише в тому, хто і навіщо.

— Розходимося, — коротко сказав я.

Дівчата майже одночасно кивнули й уже зробили крок убік, але Льоха зреагував швидше.

Він схопив Єву за руку й різко зупинив.

— Е ні, дорогенька, — усміхнувся він тією самою усмішкою, від якої зазвичай починалися проблеми. — Ви більше нічого не робитимете удвох.

Єва здивовано кліпнула, але промовчала.

— Від Грома — ні на крок, — продовжив він і кивнув у мій бік. — А ти, — тепер його погляд зупинився на Ладі, — розвертаєшся й ідеш за мною. Он до того столу.

Він недбало махнув рукою вглиб залу.

— Згадаємо трішки минулі часи.

Лада завмерла на секунду. А потім її губи повільно розтягнулися в знайомій, небезпечній усмішці.

— Ми будемо грати? — захоплено запитала вона, і в голосі з’явився той самий азарт, який я пам’ятав надто добре.

— А ти пам’ятаєш правила гри? — протягнув Маршал, що з’явився поруч, немов тінь.

— Ще б пак, — кинула Лада, вже рухаючись уперед.

Вони пішли разом — легко, впевнено, ніби за плечима не було ні минулого, ні привидів, ні імен, які тут не варто згадувати. За столом уже сиділи кілька гравців: спокійні обличчя, дорогі костюми, погляди, що не показують нічого зайвого.

Я перевів подих і повернувся до Єви.

Обійняв її — не демонстративно, просто так, щоб вона відчула: я поруч. Нахилився до її вуха.

— Ти теж бажаєш пограти, — тихо спитав я, — чи вип’ємо чогось?

Вона ледь усміхнулася й похитала головою.

— Ніщо не змусить мене сісти за стіл для покеру, — відповіла вона так само тихо. 

Я кивнув.

Це була мудра відповідь.

Я повів її вбік бару, відчуваючи, як навколо нас замикається простір.

Звідси гра виглядала майже естетичною. Зелене сукно, рівні стоси фішок, холодне світло ламп, що вирізало обличчя з напівтемряви. Льоша сидів розслаблено, навіть демонстративно байдуже — ніби гра не варта його уваги. Але я знав: це обман. Коли він такий — він уже всередині.

Лада була іншою. Зібрана, чітка, майже крижана. Вона не грала — вона керувала темпом. Піднімала ставку тоді, коли інші ще вагалися, і скидала карти без жалю, коли не бачила сенсу продовжувати. За кілька роздач за столом з’явилася напруга. Та сама, що виникає, коли хтось забирає контроль.

— Вони виглядають так, ніби їм тут місце, — тихо сказала Єва.

— Бо так і є, — відповів я. — Вони обидва люблять ризик. Просто по-різному.

Вона кивнула, дивлячись на гру, а потім раптом усміхнулася — ледь помітно.

— Знаєш, я з дитинства надто багато чула, як закінчують такі пари, — сказала вона.

Я повернув до неї голову.

— Що ти маєш на увазі?

— Батьки розповідали, — спокійно відповіла вона. — Більшість їхніх справ — якраз такі. Поділи майна, скандали, азартні ігри, зради, зниклі гроші.

Вона зробила ковток напою.

— Казино фігурувало в кожній другій справі. Завжди як тригер. Не причина — каталізатор.

Я знову подивився на стіл.

— Люди думають, що програють гроші, — сказав я. — А насправді програють себе.

— Саме це мама завжди й повторювала, — ледь усміхнулася Єва. — Вона казала, що азарт не руйнує сім’ї. Він просто пришвидшує те, що й так мало зламатися.

За столом Льоха кинув фішки в банк, не змінюючи виразу обличчя. Один із гравців нервово стиснув губи. Лада дивилася на карти спокійно, майже байдуже.

— Тому я не граю, — додала Єва. — Я надто добре знаю, чим це закінчується. Не для гаманця — для людей.

Я кивнув.

— Розумно, — сказав я. — Деякі ігри краще програвати ще до того, як сісти за стіл.

Вона повернулася до мене.

— А ти?

— Я не фанат азартних ігор, — відповів я. — Але стежу, щоб ті, хто мені важливий, не загралися.

Вона затримала на мені погляд трохи довше, ніж потрібно.

— Тоді залишайся поруч, — тихо сказала вона.

У наступну мить я відчув, як Єва напружилася.

Це було майже непомітно — легка зміна постави, ледь відчутний збій у диханні. Але я вже навчився зчитувати такі речі. Інстинкт не підводить, коли довго працюєш із небезпекою.

Я простежив за її поглядом у тьмяну ділянку залу.

Там, де світло було приглушеним. Де не було ставок, емоцій, показових жестів. Просто кілька людей, які ніби випадково опинилися не на своєму місці.

І тоді я його побачив.

Єва була права.

Він зовсім не вписувався в цю атмосферу. Надто простий одяг. Надто стримані рухи. Він не пив, не грав, не дивився на екрани. Просто стояв — так, ніби чекав. І водночас так, ніби нічого не очікував.

Але найдивніше — він майже не привертав до себе уваги.

Є такі люди. Вони зливаються з оточенням, стають частиною фону. Порожнім місцем для чужих очей. Їх не запам’ятовують, не фіксують, не виносять за дужки. І саме тому вони небезпечні.

Я не відводив погляду.

— Забери Ладу і візьміть речі з гардеробної, — тихо, майже без руху губ, сказав я. — Ні з ким не розмовляйте. Одразу прямуйте до авто.

Єва не перепитувала. Просто кивнула — коротко, чітко.

Я дістав телефон. Кілька секунд — і повідомлення Маршалу вже пішло. 

Ми рушили одночасно.

Я — зліва.
Він — справа.

Не швидко. Так, щоб не видатися загрозою. Кілька кроків між столами, повз сміх і дзвін фішок, повз людей, які навіть не здогадувалися, що щойно стали декораціями для іншої гри.

І тоді я зрозумів — він нас помітив.