Епілог

Єва

Через два роки після подій
 

Я ніколи б не подумала, що в нашій компанії знайдеться панікер більший за мене. Але ось ми мчимо до лікарні на всіх парах, і Андрій уже вкотре намагається мене заспокоїти.

— Єва, не хвилюйся, усе буде добре.

— Заткнись, — гарчу я. Бо якщо хтось і має право панікувати, то точно не він.

Ми різко гальмуємо біля лікарні, вискакуємо з машини — і я одразу бачу Льоху. Він блідий, ніби його щойно змусили добровільно пожертвувати всі гроші на благодійність, і тримається за голову.

— Що сталося? — підходить до нього Андрій.

— Я не можу… Я не можу цього зробити! — простогне Льоха так, ніби його щойно кинули в басейн із крокодилами.

— Що саме ти не можеш? — питаю я, хоча вже все розумію.

— Я думав, що я сильний! Що я справжній мужик! АЛЕ Я НЕ МОЖУ НАРОДЖУВАТИ!

— Ти серйозно? — фиркає Андрій. — Ніхто й не просить.

— АЛЕ ВОНА ТАМ! ОДНА! І ВОНА МЕНЕ ВБ’Є!

Я важко зітхаю. Якщо хтось сьогодні й рятує цей шлюб, то, як завжди, я.

— Дайте мені халат і бахіли, — заявляю медсестрі й заходжу в пологовий зал.

Лада лежить на кушетці. Зла, як грім перед бурею.

— Той боягуз утік?

— Ага. Але не хвилюйся, я тут, — кажу я й сідаю поряд, беручи її за руку.

— Ну хоч хтось у цій компанії не безнадійний!

А далі почалося.

Я ніколи в житті не чула стільки проклять за одну хвилину. Лада клялася, що якщо в них із Льохою колись буде ще одна дитина, народжувати буде він. Я серйозно боялася, що якби їй дали телефон, вона внесла б його до реєстру донорів органів — без його згоди.

Але потім усе затихло.

І пролунав перший крик маленької дівчинки.

Лада стискала мою руку вже не від злості — від щастя.

Пізніше, у палаті, Льоха тримав донечку на руках і дивився на неї так, ніби він особисто її створив і тепер чекає на Нобелівську премію. Лада була все ще сердита, але вже значно менше.

— Вона така маленька, — промовив Андрій, обіймаючи мене за плечі.

— Зазвичай, так і буває, — хмикнула я.

Він подивився на дитину й тихо додав:

— Хотів би я теж так тримати на руках свою доньку.

— Або сина? — уточнила я.

Він перевів погляд на мене.

— Або сина.

Я усміхнулася

— Зустріч запланована через вісім місяців.

Льоха це почув й одразу кинувся до нас, мало не притискаючи доньку до мене.

— Нарешті — крикнув він і обійняв нас обох.

— Обережніше, — фиркнула Лада. — А то ще йому свідомість відіб’ється.

— Але я крутіший! Бо впорався швидше!

— Це ж не змагання, — засміялася я.

— Для Льохи — все змагання, — зітхнув Андрій.

— І я завжди виграю! — гордо заявив Льоха.

Ми всі засміялися.

І в цей момент я точно знала: ми живі. Ми разом. Ми щасливі.

А що б не сталося далі — у нас усе буде чудово. 💛