39

Єва

Хлопці повернулися під ранок. Без зайвих слів, без пояснень, без звичних реплік «потім розкажемо». Втомлені, мовчазні, з темними тінями недоспаних ночей під очима. Вони виглядали так, ніби ніч витиснула з них усе — сили, емоції, бажання щось комусь доводити.

Ніхто нічого не пояснював. Навіть не намагався. У будинку панувала дивна, глуха тиша — не напружена, а порожня. Така, що з’являється після довгих розмов, криків і рішень, від яких уже нікуди не дітися.

Усі просто розійшлися по кімнатах. Двері тихо зачинилися. Кроки стихли. І за кілька хвилин будинок наповнився лише рівним, важким диханням людей, які нарешті дозволили собі впасти.

Я заснула майже одразу.

Коли прокинулася, за вікнами вже було світло. Сонце безцеремонно заливало кімнату, ніби нічних жахів і не існувало. Годинник на тумбочці показував полудень.

Чудово.
Класика жанру: світ рухається далі, навіть якщо в тебе в голові ще ніч.

Я повільно спустила ноги з ліжка, кілька секунд просто сиділа, збираючи себе докупи, а потім пішла на кухню — за кавою і, можливо, відповідями. Або хоча б за ілюзією нормальності.

І саме там я їх побачила.

Льоха й Лада сиділи поруч за столом. Надто поруч. Вона тримала його за руку, він щось тихо говорив, нахилившись до неї. Вони усміхалися. Не широко, не показово — тепло. По-справжньому. Воркували, як закохані підлітки, яким щойно зійшло з рук щось серйозне.

Я завмерла на порозі.

На секунду навіть подумала, що ще не прокинулася.

Ну ні.

Так просто я це не залишу.

— Невже у вас перемир’я? — підколола я, зупинившись у дверях і піднявши брову. — Чи це підготовка до чергового шоу? Мені хоча б попкорн брати?

Льоха навіть не моргнув. Лише трохи сильніше стиснув Ладину руку, ніби демонстративно, і подивився на мене з тією спокійною впевненістю, якої в нього раніше не було.

— Ну, — протягнув він, — я ж багато чого навчився у тебе.

Я скептично примружилася, схрестивши руки на грудях.

— Наприклад?

— Боротися за кохання, — відповів він просто. Без пафосу. Без усмішки.

І ось тут я на мить справді розгубилася.

Бо чекала сарказму. Жарту. Чергової іронічної шпильки. А отримала — чесну, дорослу відповідь. Таку, яку не грають і не кидають між іншим.

Я перевела погляд на Ладу. Вона виглядала спокійною, але в очах було щось крихке — ніби вона боялася поворухнутися, щоб не зламати цей момент. Їх разом усе ще було дивно бачити після всього, що сталося. Після брехні, небезпеки, цієї нічної історії, яка залишила надто багато тріщин.

Але Льоха, схоже, свій вибір уже зробив.

— Я пробачив Ладу, — додав він рівно, без театральних пауз. 

Він глянув на неї коротко, уважно.

— Але тепер з очей її не спущу. Якщо, не дай Боже, вона знову влізе в якусь аферу…

— Не влізу, — одразу перебила Лада, міцніше стискаючи його руку. Її голос був тихий, але твердий. — І ми до цього більше не повертаємося. Ніколи.

Вона підвела на мене погляд — без виклику, без захисту. Просто констатація.

Я зітхнула, повільно випускаючи повітря, ніби разом із ним виходила остання напруга цієї історії.

— Ну що ж… — сказала я нарешті. — Рада за вас.

І цього разу — без сарказму.

Я ще раз подивилася на них — таких різних, складних, зламаних по-своєму, але зараз дивно цілісних разом. Можливо, не назавжди. Можливо, не без помилок. Але справжніх.

Я розвернулася до кавоварки.

Бо інколи найкраще, що можна зробити після довгої ночі хаосу, — це визнати: дехто все-таки заслуговує на другий шанс.

Але думками я була вже не тут.

Слова, усмішки, рухи — усе проходило повз, ніби крізь товсте скло. Я сиділа серед них, чула голоси, бачила жести, але насправді була десь зовсім в іншому місці. У тій точці, де ще кілька годин тому була розмова, погляди, напруга. Де ще жевріла надія, яку ніхто не озвучував уголос.

Я мимоволі озирнулася, шукаючи очима Андрія.

Це було несвідомо. Як рефлекс. Як перевірка — а раптом він просто вийшов, а раптом ось-ось з’явиться в дверях, з тим своїм стриманим поглядом, ніби нічого не сталося. Але в кімнаті його не було. І від цього стало тихо всередині. Надто тихо.

Льоха це помітив. Я побачила, як він трохи напружився, ніяково почухав потилицю — жест, який з’являвся в нього щоразу, коли він не знав, як краще сказати правду.

— Він поїхав ще зранку… — обережно мовив він, ніби боявся, що слова можуть порізати. — Але ти не переймайся. Я з ним поговорю.

Щось усередині мене боляче стиснулося. Не різко — повільно, глухо, так, як стискається серце, коли ти й так усе розумієш, але все одно чуєш підтвердження.

— Не треба, — відрізала я швидше, ніж встигла подумати.

Льоха відкрив рота, але я вже знала, що він скаже.

— Єво…

— Не треба, я сказала, — повторила я, трохи жорсткіше. І вже тихіше додала: — І взагалі…

Я зробила паузу, даючи собі кілька секунд зібратися. Слова не хотіли виходити — вони дряпали зсередини.

— Було б добре, якби ви всі… зникли з мого життя.

Я намагалася говорити спокійно, рівно, без драми. Але голос зрадив. У ньому все ж прослизнула тріщина — тонка, ледь помітна, але справжня.

Льоха уважно подивився на мене. Кілька секунд мовчав, а потім хитро усміхнувся — так, як умів тільки він.

— Не обіцяю, — сказав легко. — Ми ж сіамські близнюки. Ти від нас так просто не відкараскаєшся.

Я закотила очі.

— От напасть…

Це мало б прозвучати сердито. Але не прозвучало.

Бо всупереч усьому я не втрималася й засміялася. Тихо, коротко, майже всупереч собі. Цей сміх був не від радості — швидше від втоми. Від усвідомлення, що деякі люди чіпляються до тебе надовго, хочеш ти того чи ні.

Пізніше я попрощалася з ними. Без пафосу. Без обіцянок «ще побачимось». Просто — до побачення. І поїхала додому.

Дорога тягнулася рівною стрічкою. Машини миготіли назустріч, радіо щось тихо бурмотіло, а в голові знову й знову крутилася одна й та сама думка: