38

Єва

Я сиділа в машині, дивлячись у темне вікно, де відбивалися ліхтарі. Світ за склом плив повільно, розмазано, ніби хтось спеціально зменшив чіткість реальності. Усередині було тихо. Надто тихо.

Андрій мовчав поруч, тримаючи руки на кермі, хоча двигун був вимкнений. Він завжди так робив, коли напружувався. Телефон лежав між нами, екран час від часу спалахував повідомленнями, але я на них не дивилася. Ми чекали сигналу від Льоші.

Він уже був у казино. Зайшов раніше, без шуму, розчинившись у натовпі. Кілька хвилин тому він підтвердив, що дівчина на місці.

Я вдивлялася у відображення власного обличчя в склі. Воно здавалося чужим — напруженим, зосередженим, надто серйозним. Усередині ворушилися думки, але я не давала їм оформитися. Не зараз.

Краєм ока я помітила, як Андрій повільно повернув голову до мене. Не різко. Обережно. Так дивляться тоді, коли не знають, з чого почати. І ще до того, як він заговорив, я вже знала — зараз буде та сама розмова.

Ті кілька секунд, поки він мовчав, розтягнулися дивно довго. Я не повернулася до нього, але відчувала погляд — важкий, уважний, занадто особистий для робочої паузи.

Я повільно видихнула.

Бо в таких розмовах завжди є ризик почути більше, ніж ти готова.
Або сказати те, що вже не вийде забрати назад.

— Ти справді впевнена, що хочеш бути зі мною? — його голос був тихий, майже приглушений, але натягнутий, мов струна, яку от-от перетягнуть.

Я скосила погляд у його бік. Зараз Андрій не дивився на мене — лише вперед, у темряву лобового скла, ніби там могла бути відповідь. Його профіль здавався різкішим, ніж зазвичай, щелепи напружені, плечі зведені, немов він готувався до удару, а не до розмови.

— Я вже казала, що кохаю тебе, — відповіла я спокійніше, ніж почувалася насправді. — Чи треба пройти ще якийсь квест, здати нормативи або довести це кров’ю, щоб ти нарешті повірив?

На мить кутик його губ сіпнувся — майже усмішка, але вона так і не з’явилася.

— Я просто… — він зробив глибокий вдих, ніби повітря не вистачало. — Після всього, що сталося… після цієї історії… після того, що ми дізнаємося про людей... — він замовк, шукаючи слова. 

— Після всього, що сталося, — перебила я, не підвищуючи голосу, але з тією твердістю, яка не залишає простору для сумнівів, — я все ще тут.

Я повернулася до нього повністю.

— З тобою. Тут. Зараз. І це щось та й означає, правда?

Він стиснув кермо так сильно, що побіліли кісточки пальців. Машина була нерухомою, але здавалося, ніби вона в будь-яку мить рвоне з місця — так само, як і він сам, якщо дозволить собі сказати більше.

У повітрі повисла напруга. Густа. Небезпечна. Така, що за одну секунду могла вибухнути криком, звинуваченнями, старими страхами.
Або чимось зовсім іншим — ближчим, гострішим, від чого перехоплює подих.

Я відчула, як серце б’ється швидше, але не від страху. Від того, що ми стояли на межі — не справи, не розслідування, а нас самих.

І саме в цю мить задзвонив телефон.

— Вона вийшла, — коротко повідомив Льоша. У трубці було чути шум міста й приглушену музику з казино. — Ми з Ладою вже біля чорного входу.

Андрій навіть не відповів. Просто одразу завів машину. Двигун загуркотів глухо й зло, ніби теж був готовий до ривка. Я вперлася рукою в сидіння, коли ми різко зірвалися з місця.

Місто миготіло за вікнами уривками світла й тіней. Ліхтарі ковзали по лобовому склу, асфальт під колесами здавався надто вузьким, надто близьким. Андрій вів упевнено, швидко, без зайвих рухів — так їздять люди, які зараз думають не про правила, а про секунди.

— Встигнемо, — кинув він, ніби більше собі, ніж мені.

Я мовчала. Серце калатало десь у горлі, думки бігли попереду машини, але жодна не складалася в чітку фразу. Ми знали надто мало. І водночас — уже надто багато.

Коли ми під’їхали, усе відбувалося майже беззвучно, ніби сцена з німого кіно. Тьмяне світло над чорним входом, вузький прохід між службовими дверима й контейнерами. І Льоша — вже там.

Він стояв трохи збоку, перекривши дівчині шлях. Не торкався її, не кричав — просто був. Лада — навпроти, зібрана, холодна, як натягнутий дріт.

Дівчина виглядала розгубленою й злісною водночас. Очі бігали, губи стиснуті, плечі напружені. Вона тримала сумку так, ніби була готова вдарити або кинутися тікати в будь-яку секунду. Її загнали в кут — не тільки фізично, а й психологічно. І вона це чудово розуміла.

— Ви хто взагалі такі?! — дівчина різко підвищила голос, хапаючись за ремінець сумки так, ніби це була її єдина зброя. — Чого вам від мене треба?!

В її очах металися злість і паніка, рухи стали різкими, рваними. Вона швидко оглядалася довкола, прикидаючи шляхи відступу, але їх не було — чорний вхід, стіна, ми. Замкнене коло.

Я зробила крок уперед. Повільно. Без загроз. Без тиску. І сказала прямо, без обхідних маневрів — так, як говорять, коли більше немає сенсу гратися в натяки:

— Коли ти влаштовувалася на роботу, Дмитро вже знав, що ти його донька?

Її обличчя змінилося миттєво. Наче хтось різко вимкнув одне світло й увімкнув інше.

Спершу — страх. Справжній, голий, який не встигають заховати. Очі розширилися, губи ледь розтулилися, подих збився.

А потім — лють.

— Я не розумію, про що ви… — виплюнула вона, але голос зрадницьки затремтів. Не переконливо. Не щиро.

— Ми були в твоєї матері, — спокійно втрутився Андрій. Його тон був рівний, холодний, майже беземоційний. Саме це й било найсильніше. — Ми знаємо, хто ти.

Дівчина здригнулася, ніби її вдарили. Плечі напружилися, погляд став різким, майже хижим. Вона зробила півкроку вперед — не для атаки, а з відчаю.

Льоша скептично зітхнув і потер потилицю.

— І як тобі не соромно? — кинув він, не стримуючи роздратування. — Мати лишилася одна, хвора, без грошей, у тій дірі… а ти тут коктейлі розносиш і робиш вигляд, що нічого не знаєш.