37

Єва

Ми вийшли на вулицю й, здається, всі одночасно зробили глибокий вдих — різкий, майже жадібний, ніби щойно виринули з-під води. Повітря обпекло легені холодом і свободою. Воно було сире, міське, не ідеальне, але після того, чим ми дихали там, здавалося майже гірським.

Після затхлої вогкості, запаху дешевого алкоголю, тютюну й безнадії тієї квартири цей ковток повітря відчувався як очищення. Наче хтось різко прочинив вікно в кімнаті, де роками ніхто не жив. Я навіть не одразу змогла вдихнути на повні груди — легені ніби відвикли від нормального повітря й спершу опиралися.

Ми мовчали. Ніхто не поспішав говорити, ламати цей короткий момент тиші. Десь неподалік грюкнули двері під’їзду, проїхала машина, хтось голосно засміявся — звичайні звуки міста, які раптом здалися дивом. Світ, на щастя, не закінчувався за тими дверима.

Я озирнулася на будинок. Він стояв такий самий перекошений і похмурий, як і кілька хвилин тому, але тепер здавалося, що ми винесли з нього щось важке, липке, що чіплялося до думок. Запахи ще переслідували, наче в’їлися в одяг і волосся, але з кожним подихом вони слабшали.

Льоша першим повільно видихнув, провів рукою по волоссю й коротко пирхнув — не жартома, а радше з полегшенням. Лада стояла трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і дивилася кудись убік, ніби їй потрібно було кілька хвилин, щоб повернутися в реальність. Андрій мовчки вдивлявся в кінець вулиці, зосереджений і напружений, наче прокручував у голові все почуте, складаючи нову, небезпечну картину.

А я просто дихала. Повільно. Глибоко. Намагаючись витіснити з грудей не лише сморід тієї квартири, а й відчуття безвиході, яке там осіло. Не дуже виходило.

Бо деякі запахи, як і деякі історії, не зникають одразу. Вони лишаються всередині — нагадуванням, що ми щойно торкнулися чужого дна.

— Бляха… так ось що таке кисень, — простогнав Льоша, повільно проводячи долонями по обличчю, ніби намагався стерти з себе запах розрухи, тютюну й чужого життя, яке надто щільно до нас прилипло. — Хтось може пояснити мені, як узагалі можна жити в такому лайні?

Він говорив різко, але без злості. Швидше з шоком. З тією глухою, майже дитячою розгубленістю, яка з’являється, коли стикаєшся з реальністю, що не вкладається в жодну логічну схему.

— Якщо ти не помітив, у неї не було вибору, — відповіла я, закидаючи волосся назад і глибоко вдихаючи. Повітря все ще здавалося чистим, але всередині лишався гнітючий осад, який не змивався жодним подихом. — Не всі падають на дно з власної дурості. Дехто просто опиняється там… бо його туди штовхнули.

Льоша нічого не відповів. Лише коротко кивнув, ніби прийняв це — не як виправдання, а як факт.

Лада все ще мовчала.

І це було дивно.

Зазвичай вона або різала правду без прикрас, або жартувала, коли ставало надто важко. А тепер — жодної репліки. Вона стояла трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і дивилася кудись перед собою, не фокусуючи погляд ні на чому конкретному. Обличчя напружене, губи стиснуті в тонку лінію.

Я відчула, як усередині піднімається тривога. Така тиха, повзуча, але дуже знайома.

— Ладо? — обережно покликала я.

Вона здригнулася, ніби її вирвали з глибоких думок. Повернула голову, подивилася на нас — і в її очах було щось нове. Не шок. Не жаль.

Усвідомлення.

— Чорт забирай… — пробурмотіла Лада й раптом нервово засміялася.

Сміх був короткий, ламкий, зовсім не веселий. Такий, що з’являється не від гумору, а від перевантаження — коли мозок раптово з’єднує точки, а всередині стає моторошно.

Ми синхронно обернулися до неї.

— Що з тобою? — насторожено запитав Андрій, миттєво зібравшись. Його голос був рівний, але погляд — пильний, як у хижака, що відчув рух у темряві.

— Як я не додумалася раніше! — Лада різко вдарила себе долонею по лобі й знову засміялася. Цього разу — вже роздратовано, з нотками злості на саму себе. — Ну звісно... Ну, бляха, звісно ж.

— Ладо? — Льоша подивився на неї з відвертою підозрою, ніби на людину, яка щойно втратила зв’язок із реальністю. — Ти зараз мене лякаєш. І це не жарт.

Дівчина повільно видихнула, схрестила руки на грудях — її улюблений жест, коли вона намагалася взяти себе під контроль. Кілька секунд мовчала, ніби зважувала, чи варто це озвучувати. Потім підняла на нас погляд.

— Я її знаю.

Ці три слова зависли в повітрі важче за будь-яке звинувачення.

— Кого? — перепитала я, і в ту ж мить зупинила внутрішній потік думок. Моторошні кадри з квартири, запахи, крики — усе відійшло на задній план.

— Доньку Дмитра, — чітко сказала Лада.

Тепер ми дивилися на неї зовсім інакше. Не просто уважно — напружено, зосереджено, ніби вона щойно поклала на стіл останній фрагмент пазла. І ще не пояснила, як саме він сюди вписується.

Я відчула, як у грудях стискається холодний вузол.

— Окей… — повільно сказав Андрій, дивлячись на Ладу так, ніби намагався розкласти її зізнання на складові. — Поясни.

Лада кивнула, кілька секунд мовчала, збираючись із думками. Вона вже не жартувала, не нервувала — тепер говорила серйозно, зосереджено, ніби розуміла, що кожне слово може мати наслідки.

— Вона працює в казино Дмитра, — почала Лада. — Постійно крутиться біля клієнтів, коктейлі розносить… типу офіціантка. З тих, кого не помічаєш одразу, але вони завжди десь поруч.

Вона зітхнула.

— Коли я почала грати роль його нареченої, вона весь час крутилася поруч. Надто часто. 

— І що? — уточнив Льоша, прищурившись.

— А те, — Лада підняла на нього погляд, — що вона постійно випитувала, чи я справді кохаю Дмитра.

Я насупилася.

— Навіщо?

— А я звідки знаю? — Лада знизала плечима. — Тоді не надала цьому значення. Спершу подумала, що просто дурнувата або надто цікава. А потім… — вона зробила паузу, — мені було не до неї. Сама знаєш, який тоді був хаос.