35

Єва

Наступного дня ми зібралися в офісі Андрія з самого ранку. За вікнами ще тримався сірий, вологий ранок, місто ніби не прокинулося остаточно, а в кабінеті вже висіла напруга — густа, важка, майже відчутна на дотик.

Ми сиділи навколо масивного столу з темного дерева, мовчазні й зосереджені. Андрій зайняв своє звичне місце біля вікна, спершися ліктями на стільницю й час від часу машинально проводячи рукою по підборіддю. Лада розташувалася навпроти — рівна постава, зібраний погляд, але в очах читалося роздратування, яке вона старанно ховала. Льоша, як завжди, намагався здаватися розслабленим, проте його пальці безперервно постукували по краю столу, видаючи напруження. Пашка сидів збоку, майже повністю занурений у папери й ноутбук, немов у власний світ, де цифри й факти важили більше за емоції.

Документи, які він дістав, лежали перед нами акуратними, але загрозливо товстими стопками. Контракти, виписки, копії договорів, роздруківки електронного листування, якісь дивні довідки без підписів — усе це ми переглядали по черзі, передаючи папки з рук у руки. Спершу здавалося, що картина вимальовується досить чітко, але з кожною сторінкою ця впевненість танула.

Дати не збігалися. Імена повторювалися там, де їм не було чого з’являтися. Адреси вели в нікуди, а суми в документах то зростали, то зникали без жодного логічного пояснення. Деякі папери суперечили одне одному настільки відкрито, ніби їх складали різні люди з абсолютно різними цілями.

Час тягнувся повільно. Кава давно охолола, але ніхто не тягнувся по нову — ми майже не помічали ні смаку, ні запахів. У кабінеті було чути лише шелест сторінок, клацання клавіш і рідкісні, уривчасті репліки, що більше нагадували питання, ніж твердження.

З кожною хвилиною справа ставала дедалі заплутанішою. Те, що ще вчора здавалося простою схемою, розросталося в багатошаровий клубок, де кожна нова нитка вела не до відповіді, а до ще більшої кількості темних плям. І найгірше було навіть не це, а відчуття, що хтось навмисно залишив нам ці сліди — не для того, щоб ми дісталися правди, а щоб загубилися в ній.

Я відчула, як всередині повільно наростає холодна тривога. Це була не паніка, а те глибоке, інтуїтивне занепокоєння, яке з’являється тоді, коли розум уже розуміє: ми копнули надто глибоко. 

— Ну, незаконні операції — очікувано, — пробурмотіла я, повільно гортаючи файл. Сторінки миготіли перед очима, але сенс я вловлювала миттєво. — Кримінальні зв’язки — теж не новина. Корупція, ухиляння від податків, підкуп суддів, махінації з нерухомістю, казино… — я криво всміхнулася, не піднімаючи погляду. — Вражає. Прямо-таки підбірка «успішного життя». Але як усе це, чорт забирай, пов’язане з убивством?

Слова зависли в повітрі. Я відклала папери й потерла перенісся, відчуваючи, як починає нити голова. Інформації було занадто багато, але вона не складалася в єдину картину — радше розповзалася хаотичними плямами.

— Як і будь-яке кримінальне життя, — знизав плечима Льоша, відкинувшись на спинку крісла. — Чим більше грошей, тим більше ворогів. Це класика. Хтось не поділив, когось кинули, комусь не заплатили.

Його голос звучав буденно, майже втомлено, ніби він озвучував не можливу причину вбивства, а прогноз погоди. І від цього ставало ще моторошніше.

Я зітхнула й потягнулася до кави. Напій давно охолов, але мені було байдуже. Коли ця справа тільки почалася, усе виглядало значно простіше. Чітко, навіть банально: знайти вбивцю, зібрати докази, передати поліції й повернутися до свого життя.

Ага. Звісно.

Я зробила ковток і ледь стримала гримасу — кава була гіркою, як і думки в голові. Що глибше ми копали, то ясніше ставало: ця історія не збирається відпускати нас легко.

— А ось це вже цікаво, — раптом сказав Андрій.

Його голос прозвучав інакше — не здивовано й не емоційно, а насторожено. Саме так він говорив, коли знаходив щось справді важливе.

Ми всі майже одночасно обернулися до нього. Андрій сидів, втупившись у монітор, і задумливо постукував пальцями по столу — повільно, ритмічно, ніби відмірював час до неминучого відкриття.

— Дмитро був одружений.

Я мало не вдавилася кавою. Різко закашлялася й поспіхом поставила чашку на стіл.

— Що?

— І не просто одружений, — спокійно, навіть надто спокійно, продовжив Андрій, не зводячи очей з екрана. — У нього є доросла донька.

У кімнаті запала тиша. Така щільна, що здавалося, її можна різати ножем. 

— І якого біса він ніколи про це не згадував? — різко обурилася Лада, нахилившись уперед. В її очах спалахнув гнів, який вона навіть не намагалася приховати.

— Бо не підтримував жодного зв’язку з колишньою родиною. Ані з колишньою дружиною, ані з дитиною, — пояснив він, перегортаючи сторінки з холодною зосередженістю. — Судячи з усього, він просто… — він зробив коротку паузу, — викреслив їх зі свого життя. Повністю.

У мені піднялася хвиля злості — раптова, гаряча, майже фізично відчутна. До болю знайоме кіно. Чоловік женеться за грошима, впливом, кримінальними схемами й ілюзією «гарного життя», а сім’я залишається десь на узбіччі, як непотрібний багаж.

Я стисла пальці на краю столу, відчуваючи, як під нігтями біля шкіри пульсує напруга. Якщо в цій історії є покинута жінка й доросла донька, яку він колись просто стер зі своєї реальності… то справа щойно перестала бути просто черговим кримінальним досьє.

— Колишня живе в районному центрі, за двісті кілометрів від нас, — додав Андрій, не відриваючи погляду від екрана. — І, судячи з даних, життя у неї далеко не цукор.

— Треба з нею поговорити, — одразу відгукнувся Льоша. У його голосі не було ентузіазму — лише ділова неминучість. Наче це рішення давно висіло в повітрі, і тепер його просто озвучили.

— Думаєш, вона може бути причетною до його смерті? — запитала я, повільно обертаючи чашку в руках.

— Або знати про нього щось таке, — Льоша зиркнув на мене, — чого ми ще не знаємо. Те, що він дуже старанно приховував.