34

Єва

Чоловіка викинули на в’їзді в місто.

Ні, справді. Без пафосу. Без зайвих слів. Без спроб зробити це виглядом «по-людськи». Машина різко зупинилася, дверцята відчинилися — і все.

Він навіть не встиг зібратися з думками. Не встиг запитати, де він. Не встиг поцікавитися, як йому тепер дістатися додому. Стояв із напіввідкритим ротом, кліпав очима, ніби все ще не до кінця вірив, що ця поїздка справді закінчилася ось так.

Льоша не дав йому жодного шансу.

Він просто взяв і штовхнув його з машини — без злості, без агресії. Радше як викидають зайву річ, яка більше не потрібна.

— Вали, детективе, — кинув він наостанок, не обертаючись. — І забудь про нас. Особливо — про цих дівчат.

Двері грюкнули.

І все.

Ми рушили далі, навіть не озирнувшись. У дзеркалі заднього виду я бачила, як він залишився стояти на узбіччі — маленька, загублена фігура під тьмяним світлом ліхтаря. Людина, яка надто пізно зрозуміла, що гралася не в ту гру й не з тими людьми.

Дорога назад на дачу була дивно спокійною.

Місто ковтнуло нас світлом і шумом, а потім відпустило — так само байдуже, як і прийняло. Машина котилася вперед, і з кожним кілометром здавалося, що ми залишаємо позаду не лише його, а й частину цієї ночі. Частину бруду. Частину хаосу.

Я сиділа в машині, дивилася у вікно й думала.

Ніч сьогодні була важка. Не темна — саме важка. Ніби повітря стало густішим, липким, і кожен подих давався трохи складніше, ніж зазвичай. Фари виривали з темряви клапті дороги, дерева обабіч зливалися в суцільну чорну стіну, а уява вперто домальовувала між ними моторошні тіні, які ніби рухалися разом із нами.

Я потерла скроню.

Ми розслідуємо вбивство.
Навіть звучить абсурдно.

Ще кілька днів тому мої найбільші проблеми вкладалися в дедлайни, каву без цукру і чужі дурні запитання. А тепер — ніч, ліс, викрадений «детектив», люди, які стежать одне за одним, і мертва людина, навколо якої все це закручується, мов поганий жарт.

— Про що задумалася? — запитав Андрій, не відриваючи погляду від дороги.

Його голос був рівний, спокійний. Такий, яким говорять люди, що давно змирилися з тим, що світ інколи котиться не туди, куди треба.

— Про сенс життя, Всесвіт і те, як мене у все це занесло, — зітхнула я.

Він ледь повернув голову, але очі залишилися на трасі.

— Якщо знайдеш відповіді на всі три — скажеш.

— Ага, — фиркнула я. — Залишиться тільки вибрати бонус: мільйон доларів чи вихідний у понеділок.

Кутики його губ ледь помітно сіпнулися.

— Вихідний у понеділок — безцінний.

Я усміхнулася. Вперше за весь вечір — щиро.

Ззаду почувся невдоволений звук.

— Та дайте вже поспати, філософи, — пробурмотів Льоша, перевертаючись на бік.

Машина знову наповнилася тишею. Але це вже була інша тиша — не напружена, а втомлена. Така, що приходить після довгого дня, коли думки ще не заспокоїлися, але сил їх розганяти вже немає.

Ми приїхали якось швидко.

Світло вікон різало темряву м’якими прямокутниками, і будинок виглядав майже мирно — так, ніби в ньому не збиралася компанія таких різних та дивних людей.

Ми розмістилися у вітальні.

Я притулилася до спинки дивана й заплющила очі.

Ніч ще не закінчилася.
І я чітко відчувала: це лише пауза.

Короткий перепочинок перед тим, як усе знову почне рухатися.

— Отже… — Льоша запустив руку у волосся й повільно видихнув. — Хто міг найняти детектива?

Його голос був уже без жартів. Втомлений, трохи хрипкий — такий, яким говорять, коли розуміють, що гра стає серйознішою, ніж здавалося на початку.

— І чому слідкували не лише за Дмитром, а й за Ладою? — додала я, обводячи поглядом усіх присутніх.

Питання зависло в повітрі, важке й незручне.

Андрій мовчав.

Довго.
Надто довго.

Спочатку я подумала, що він просто обмірковує варіанти. Потім — що злився. А вже за кілька секунд почала хвилюватися, чи він узагалі тут, а не завис десь у власних думках із відкритими очима.

Він сидів нерухомо, дивлячись в одну точку, ніби перед ним був не килим у вітальні, а шахівниця, на якій бракує одного-єдиного ходу.

Та зрештою він заговорив:

— Ми не бачимо очевидного.

Усі замовкли.

Навіть Льоша не вставив жодного коментаря — а це вже було показником.

— Ми зосередилися на Ладі, флешці й Кутовому, — продовжив Андрій спокійно, але твердо. — Але не подумали про особисте життя самого Дмитра.

Слова лягли точно, як ніж на стіл.

Я повільно повернула голову до Лади.

— Що ти знаєш про його особисте життя?

Вона знизала плечима — просто, байдуже, без драми.

— Мені було байдуже.

Тиша після цього була майже фізичною.

Льоша тихо присвиснув.

— Оце пристрасть, — протягнув він. — Прямо історія великого кохання. Голлівуд плаче.

— Льошо, заткнись, — кинула Лада, навіть не повертаючись до нього.

Він підняв руки в жесті капітуляції, але в очах у нього відверто сміялося щось зовсім не мирне. Швидше — азарт. Той самий, що з’являється, коли запахло справжніми секретами.

Андрій нахилився вперед, сперся ліктями об коліна.

— Байдуже — це теж відповідь, — сказав він тихо. — І дуже показова.

Я відчула, як усередині мене щось клацнуло.

Ми й справді майже нічого про нього не знали. Минулого разу Льоша казав, що ми кладемо всі яйця в один кошик.
А що, як зараз робимо те саме?
Чомусь цього разу мозок мого друга працював значно гірше, ніж тоді.

— Схоже, — сказала я повільно, — ми знаємо про Дмитра рівно нуль. Ми зосередилися на його кримінальних зв’язках...

— Але все ж, — Льоша закинув ноги на стіл, демонстративно ігноруючи мій вбивчий погляд, — замовника цікавило саме їхнє особисте життя. А значить, це хтось, кому це було важливо. 

Я хотіла щось сказати, але Андрій випередив мене.