32

Андрій

Ми повернулися на дачу Маршала.

Я навіть не пам’ятаю моменту, коли це рішення сформулювалося в голові. Я просто сів за кермо й поїхав саме сюди, ніби так і мало бути. 

Машина ковтала кілометри мовчки. Льоха щось бурмотів про ймовірності, Лада дивилася у вікно з тією відстороненою зосередженістю, яку я вже навчився не чіпати, а Єва мовчала. Це насторожувало більше за будь-які слова.

Дача зустріла нас тишею. Не мертвою — радше настороженою, живою. Світло ліхтарів ковзало по доріжці, дерева стояли щільною стіною, наче хтось навмисно відгородив цей простір від усього світу. 

Дівчата попрямували в будинок, навіть не зупинилися.

— Двічі в одній сукні я не піду, — кинула Лада вже на ходу, дістаючи телефон.

Я хотів щось сказати. Справді хотів. Про обережність, про ризики. Але сил не було. Ні сперечатися, ні переконувати, ні вдавати, що я контролюю ситуацію.

Я просто махнув рукою.

Маршал мовчки кивнув мені — коротко, по-діловому. У цьому кивку було більше підтримки, ніж у будь-яких словах. Ми вийшли разом на закриту терасу.

Великі панорамні вікна виходили прямо на ліс.

Темний, глибокий, нерухомий. Він дивився у відповідь так само уважно, як і я. І в цю мить мені раптом стало ясно: Льоха обрав це місце не випадково.

Просто деякі місця завжди чекають, коли ти нарешті зрозумієш, що іншого варіанту в тебе немає.

— Друже, — почав я, зробивши ковток із келиха, який Маршал мовчки всунув мені в руку, — я розумію, що там ти просто клеїв дурня.

Алкоголь обпік горло, але не приніс полегшення. Навпаки — лише підкреслив втому, яка накопичилася за день і тепер тиснула зсередини тупим, настирливим болем.

— Але ситуація лайнова, — продовжив я, не зводячи з нього погляду.

Льоша сперся ліктями об перила тераси, дивився в бік лісу й удавав, що слухає впіввуха. Знав я цю позу. Коли він так стояв — значить, усе чудово чув. Просто не поспішав реагувати.

— Ми не знаємо, хто цей тип, — сказав я вже тихіше. — І не знаємо, чи взагалі йому було діло до дівчат. Можливо, він просто був не в тому місці не в той час. А можливо — навпаки.

Я зробив ще один ковток, короткий, різкий.

— Але поїхавши в казино, ми свідомо ризикуємо привернути увагу до себе. До Лади.

Я повернув голову в бік будинку, де за зачиненими дверима дівчата вже, без сумніву, поринули у свій світ — сукні, тканини, кольори, ніби це звичайний вечір, а не потенційна пастка.

— Не забувай, — додав я, — Лада була нареченою Горобця.

Ім’я зависло між нами важким каменем.

— Людей зацікавить, — продовжив я, — у чиїй компанії вона зараз проводить час. Не те, як вона виглядає. Не куди йде. А з ким.

Я стиснув келих сильніше, ніж потрібно.

— І їх точно не зацікавить версія, де вона тужить за його ранньою смертю, — холодно додав я. — Бо виглядатиме це зовсім інакше. 

Я нарешті подивився на Льошу прямо.

— А сигнали зараз — найгірше, що ми можемо подати.

Ліс за склом залишався мовчазним, темним і байдужим. 

— Гадаєш, її краще залишити тут? — нарешті запитав він, не повертаючи голови.

Його голос був рівний, майже байдужий, але я знав: це не байдужість. Це спосіб не називати речі вголос.

Я повільно видихнув.

— Я б обох їх залишив, — чесно відповів я. — Але чомусь упевнений, що навіть натякати на це не потрібно.

Я криво всміхнувся.

— Вони не з тих, хто погоджується сидіти осторонь. Особливо зараз.

Я знову зробив ковток, відчуваючи, як алкоголь нарешті починає діяти — не розслабляти, а притуплювати гострі краї думок.

— Краще вже дійсно тримати їх у полі зору, — додав я. — Інакше наступного разу я навіть боюся уявити, до чого вони додумаються самі.

Льоша тихо хмикнув.

— Гаразд. Це не така вже й проблема, — сказав він після короткої паузи. — Кожен переживає горе по-своєму.

Він нарешті повернувся до мене.

— Урешті-решт, ви з нею майже як брат і сестра. Тож цілком нормально, що ви прийдете разом.

Я не відповів одразу. Дивився крізь скло на темний ліс, що здавався надто спокійним для того, що відбувалося в нас у головах.

— Нам потрібно вирішити інше, — сказав я. — Що ми робитимемо, якщо цього типа сьогодні там не буде.

Я перевів погляд на нього.

— Бо тоді ми просто світимося в казино без жодного результату. І кожна хвилина там — це зайвий ризик.

Льоша скривився.

— Я дуже сподіваюся, що він буде, — пробурмотів він. — Мене ця історія вже задовбала.

Він потер потилицю, ніби скидав із себе напругу.

— Я повернувся, щоб владнати кілька справ, — продовжив він. — А замість цього застряг тут. З колишньою, яку менше за все хотів бачити.

Я кинув на нього уважний погляд.

— І що ти плануєш з нею робити? — обережно запитав я.

Льоша різко повернувся до мене.

— О ні, — відрізав він одразу. — Цього ми точно обговорювати не будемо.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було жодної легкості.

— Я тут чисто через Єву, — додав він уже серйозніше. — Ця дівчинка мені надто дорога, щоб я кинув її в такий час.

Я мовчки кивнув.
І все ж…

— Мені потрібно хвилюватися? — запитав я.

Він уважно подивився на мене. Довше, ніж потрібно.

— Друже, — повільно сказав Льоша, — тобі завжди потрібно буде хвилюватися, якщо ти плануєш бути поруч із нею.

Пауза.

— А ти плануєш?

Чи планую я?

Питання зависло в повітрі, але насправді воно вже давно осіло десь усередині мене — важким, незручним каменем, який неможливо ані виплюнути, ані проковтнути.

Я відштовхував її.

Думав, якщо не підпущу близько — зможу вберегти.
Від себе.
Від мого світу.
Від тих речей, про які не говорять уголос.

І ось до чого це привело.

Вона стояла посеред хаосу, який я так старанно намагався тримати на відстані, і платила за мої страхи власною шкірою. Під ударами подій, яких не мало б бути в її житті. Під тиском поглядів, версій, підозр. А я дивився — і вперше чітко усвідомив: моя «обережність» не врятувала нікого.