31

Єва

— Це він, — тихо сказала я, майже не розмикаючи губ, вдивляючись у застигле зображення на екрані.

Слова зірвалися самі, ще до того, як я встигла усвідомити, що справді їх вимовляю. Вони прозвучали не як припущення і не як питання — радше як вирок, винесений без суду, але з абсолютною впевненістю. Мій голос був глухим, приглушеним, ніби пройшов крізь товстий шар вати, і водночас у ньому звучало щось чужорідне, незвичне навіть для мене самої.

Це було те саме відчуття, яке приходить раптово, без дозволу, коли мозок ще мовчить, а всередині вже все кричить: ти його знаєш. Дивна, майже лякаюча впевненість — така, що змушує холод пробігти вздовж хребта.

Я не відводила погляду від екрана. Навіть не кліпала. Здавалося, варто моргнути — і образ розпадеться, зникне, як недобачений сон, як спогад, у якому ти впевнений лише наполовину. Я боялася не побачити його знову. Боялася, що це відчуття вислизне, і я залишуся ні з чим, окрім сорому за сказані слова.

У кімнаті щось змінилося.

Повітря наче ущільнилося, стало важчим. Навіть техніка, здавалося, загуділа інакше.

Усі одночасно обернулися до мене.

Кілька пар очей впилися в моє обличчя, ніби намагаючись зчитати відповідь ще до того, як пролунає наступне питання.

— Хто — “він”? — Андрій примружився.

Його голос був спокійним, але цей спокій нічого не означав. Я знала цей погляд: уважний, пронизливий, майже рентгенівський. Він не просто слухав — він зважував. Мене. Мої слова. Мій стан.

Його очі ковзнули по моєму обличчю, затрималися на губах, на напружених пальцях, що ледь помітно стиснули край столу. Він ніби намагався вловити дрібну тріщину — тремтіння, збій, ознаку паніки. Зрозуміти, що це: інтуїтивний прорив чи красива, але небезпечна вигадка. Випадкове влучання чи момент, який може перевернути все розслідування.

Я відчула, як у горлі пересохло.

Це був той момент, коли відступати вже пізно.
Але вперед — ще страшніше.

Я все ще дивилася на екран.
Бо якщо подивлюся на них — можу злякатися сама себе.

Я вдихнула.

І в цю ж мить спогад накрив мене з такою чіткістю, що по спині пробіг холодок, а шкіра вкрилася дрібними мурашками, ніби хтось повільно провів крижаними пальцями вздовж хребта. Свідомість навіть не намагалася чинити опір — вона миттєво відкотилася назад, вирвавши мене з теперішнього й кинувши в той день. У той зал. У ту напівтемряву казино, де світло завжди трохи бреше.

Я знову стояла там — серед дзвону фішок, приглушеного гулу голосів і неонових відблисків, що ковзали по глянцевих поверхнях. Пам’ять підсовувала деталі з безжальною точністю: кут зору, лінію плечей, рух голови. Короткий, майже непомітний момент, на який тоді я не звернула уваги. Мить, яку списала на втому, перевантаження, на те, що мозок іноді фіксує зайве.

Але тепер я знала — нічого зайвого там не було.

Я ковтнула слину, намагаючись зволожити пересохле горло, і все ще не відводила погляду від екрана. Зображення мерехтіло — зернисте, холодне, майже неживе. Обличчя складалося з тіней і пікселів, контури були ламані, нечіткі. Ще кілька хвилин тому це була просто картинка. Тепер — тригер.

За нею стояв спогад.
Живий.
Неприємно чіткий.

— Я бачила його в день убивства Дмитра, — сказала я тихо, але впевнено.

Мій голос більше не тремтів. Навпаки — він став рівним, зосередженим, наче щось усередині мене нарешті зайняло своє місце. Слова лягли важче, ніж я очікувала. Ніби, вимовляючи їх уголос, я остаточно визнавала: це не випадковість. Не фантазія. Не гра уяви, яка вирішила пожартувати в найгірший момент.

Це був факт.
Поки що без доказів — але факт.

— Де саме? — Лада нахилилася ближче, майже впираючись у край столу.

Її рух був різким, нетерплячим. Голос уже не тремтів від злості — тепер у ньому звучала чиста, оголена увага. Та сама, що з’являється лише тоді, коли пазл починає складатися.

Я зробила коротку паузу. Не тому, що сумнівалася — навпаки. Просто дозволяла спогаду остаточно оформитися.

— У казино, — відповіла я. — Того самого вечора, коли ми знайшли тіло.

Сказане зависло в повітрі, мов удар гонга. Я нарешті відірвала погляд від екрана й повільно, майже навмисно, зустрілася очима з кожним по черзі. Читати їхні реакції було легко: напруження, різке зосередження, ледь помітний зсув внутрішніх акцентів.

Пояснювати, наскільки це важливо, не було потреби.
Вони й так усе зрозуміли.

У кімнаті запала тиша.

Не порожня — наповнена. Така, що дзвенить у вухах. Така, в якій кожен уже прораховує наслідки, нові версії й той момент, коли справа перестає бути абстрактною й стає небезпечно близькою.

— Я ж говорив вам, що ця дівчинка — геній? — хмикнув Льоша й недбало відкинувся на спинку стільця, кинувши бічний погляд на Андрія. — Татко навчив її підмічати деталі. Прямо пишаюся собою!

Він усміхався самовдоволено, так, ніби щойно відкрив закон фізики, а не просто вкотре втрутився зі своїм коментарем.

— Не називай себе так, — автоматично, навіть не замислюючись, відрізав Андрій.

Тон був різким, сухим — без гумору й без бажання продовжувати тему.

— О, ти образився, що мене вона слухається, а тебе — ні? — Льоша підняв брови, явно смакуючи момент.

— Невже ви дійсно вважаєте, що вона хоч когось буде слухатись? — фиркнула Лада, склавши руки на грудях. — Вона робить так, як вважає за потрібне. Завжди.

Я втомлено видихнула, відчуваючи, як напруга повільно починає дратувати.

— Ви закінчили?

Голос прозвучав спокійно, але з тим особливим відтінком, який ясно дає зрозуміти: ще слово — і терпіння скінчиться.

— Продовжуй, — коротко сказав Андрій, повністю ігноруючи перепалку.

Я кивнула й ще раз глянула на стоп-кадр. Тепер уже без сумнівів. Обличчя, постать, лінія плечей — усе співпадало надто точно, щоб бути випадковістю.