30

Єва

— Ви тут ще довго з’ясовуватимете стосунки, чи вже можна працювати? — сухо запитав Андрій.

Його голос був рівний і холодний, як лезо. Без підвищення тону, без емоцій — саме тому він різав сильніше за будь-який крик. У кабінеті на мить запанувала тиша, така густа, що її, здавалося, можна було різати ножем.

Льоша й Лада повільно обернулися один до одного.

Їхній погляд затримався довше, ніж слід було. Напружений, важкий, з усім тим, що так і не було сказане вголос: образами, докорами, незавершеними фразами й старими ранами, які ніколи до кінця не гояться. Вони мовчали, але між ними відбувався цілий діалог — без слів, без жестів, лише очима.

Першою відвела погляд Лада.

Льоша ледь помітно стиснув щелепи, ніби проковтнув ще одну репліку, яка так і не зірвалася з язика. Потім обидва синхронно розвернулися до столу — занадто одночасно, щоб це виглядало випадково.

Пашка тихо реготнув, розряджаючи атмосферу коротким, майже нервовим смішком. Він сів на стілець, підтягнув його ближче, поставив ноутбук на стіл і відкрив кришку.

Кілька швидких рухів пальцями і екран спалахнув, рядки миготіли, вікна змінювали одне одного з професійною впевненістю людини, яка знає, що робить.

Паша ще раз глянув на всіх, переконався, що увага нарешті на ньому, і розвернув ноутбук до Андрія.

— Отже, — сказав Андрій і коротким, чітким рухом натиснув клавішу. — Камери біля входу, у коридорах і біля кабінету Горобця.

Екран ожив.

Я мимоволі нахилилася вперед, ніби відстань між мною та монітором могла щось змінити. Погляд ковзав по кадрах уважно, майже хижацьки, вишукуючи деталі, які на перший погляд здавалися неважливими.

Люди ходили туди-сюди.
Хтось із персоналу швидко прослизав коридором, кидаючи короткі професійні погляди довкола. Хтось зупинявся на кілька секунд, перекидаючись фразами впівголоса. У проході двоє круп’є сміялися, схилившись одне до одного, ніби обговорювали щось дріб’язкове й абсолютно безпечне.

Офіціант із підносом обережно маневрував між дверима, охоронець перевіряв телефон, спершися на стіну, хтось ліниво потягнувся, виходячи з підсобного приміщення.

Звичайний день у казино.
Гучний, яскравий, але дивовижно передбачуваний.
Без натяку на драму.

І саме це насторожувало.

Кадри змінювалися плавно, секунда за секундою, хвилина за хвилиною. Камери фіксували життя, яке не підозрювало, що його зараз розбирають по пікселях.

А потім Лада напружилася.

У кадрі з’явився Дмитро.

Він вийшов із кабінету різко, так, ніби всередині щойно стало тісно. Телефон був притиснутий до вуха, плечі напружені. Він щось говорив — швидко, уривчасто, навіть крізь беззвучний запис було видно: розмова йому не подобалася.

Дмитро нервово жестикулював, вільною рукою різав повітря, ніби сперечався з невидимим опонентом. Кілька разів зупинявся, озираючись, потім знову починав ходити вперед-назад, наче не міг вирішити, куди йти далі.

Його рухи були смикані. Неприродно різкі.
Людина, яка не контролює ситуацію.

— Можна звук? — запитала я, не відводячи погляду від екрана.

Мені здавалося, що навіть один уривок голосу, випадкове слово чи інтонація могли б скласти пазл. Камера мовчала, але я все одно ловила кожен рух, кожен жест, ніби звук міг з’явитися сам собою.

— Немає, — коротко відповів Андрій.

Без пояснень. Без співчуття.

— Чудово. Кіно без субтитрів, — пробурмотіла я, криво всміхнувшись, але всмішка не дійшла до очей.

Ми дивилися далі.

Дмитро ще кілька секунд залишався в кадрі — нервовий, напружений, ніби не знаходив собі місця. Потім різко зник за рогом коридору. Камера вперто дивилася на порожній прохід, але він так і не повернувся.

Хвилина.
Друга.

Нічого.

Натомість за кілька хвилин у кадрі з’явився чоловік у кепці.

Він ішов швидко, впевнено, не зупиняючись і не озираючись, ніби добре знав маршрут. Кроки були короткі, зібрані, рухи — мінімальні. Людина, яка не хотіла привертати до себе зайвої уваги, але водночас не губилася в просторі.

І саме в цій буденній впевненості було щось тривожне.

— Стоп, — різко сказав Андрій і поставив відео на паузу.

Кадр завмер.

— Хто це? — Льоша нахилився ближче до екрана, примруживши очі.

— Гарне питання, — відгукнувся Андрій і збільшив зображення.

Пікселі поповзли, картинка стала зернистою. Обличчя чоловіка залишалося нечітким — кепка кидала тінь, риси розмивалися, ніби сама камера відмовлялася його видавати. Але силует, посадка плечей, манера триматися…

Щось у цій фігурі було занадто знайомим.

— Я його десь бачила, — пробурмотіла я, відчуваючи, як це відчуття вперто чіпляється за свідомість. — Точно бачила.

Пам’ять ковзала, перебираючи обличчя, ситуації, уривки розмов, але потрібний спогад постійно вислизав.

— Може, це і є той, хто вбив Дмитра? — обережно припустила Лада.

Вона сказала це майже пошепки, ніби боялася, що саме слово може зробити підозру реальнішою.

— Може. А може, й ні, — Льоша стиснув губи, схрестивши руки. — Не поспішаймо. Нам потрібна додаткова інформація. Зараз її замало.

Я перевела погляд на Андрія.

— Це хтось із працівників?

— Не думаю, — відповів він після короткої паузи.

— А охорона?

— Зараз дізнаємося.

Він уже набирав номер, різко підвівся й вийшов із кабінету, залишивши за собою короткий, сухий звук зачинених дверей.

Я відкинулася на спинку дивана, але напруга нікуди не поділася. Навпаки — зібралася десь усередині грудей щільним клубком.

Я знову й знову прокручувала в голові завмерлий кадр: кепка, напівтінь, знайома постава.
Де я його бачила?
Коли?
І головне — за яких обставин?

Відповідь була десь зовсім поруч. Я це відчувала.
Просто ще не могла дотягнутися.

І тут…

— Я тебе вб’ю!