29

Єва

— Як вона сюди потрапила? — запитав Андрій у Льоші.

Голос у нього був рівний, майже спокійний, але я знала цей тон надто добре. Це був той самий голос, яким він ставив запитання перед тим, як почати розкладати ситуацію на складові — холодно, без істерик, але з дуже чітким наміром докопатися до суті.

— Ти мене питаєш?! — вибухнув Льоша, різко розвертаючись. — Такого ідіотизму в мене в житті ще не було! До зустрічі з вами!

Він розвів руками, ніби намагався охопити весь цей ранок разом із папугою, жінкою в леопарді й зруйнованими нервами.

— Я прокидаюся, — продовжив він, — думаю, що день буде складний, але контрольований. А потім у мою кухню вривається якась скажена мадам і звинувачує мене у викраденні птаха! Птаха, чорт забирай!

— Але ж це ти вкрав папугу… — пробурмотіла я, більше машинально, ніж серйозно.

Льоша різко повернувся до мене.

— Єво, бляха! — гаркнув він, і в цю ж мить з роздратуванням кинув чашку в мийку.

Вона дзенькнула об метал так голосно, що ми всі мимоволі здригнулися.

Льоша ще деякий час стояв, спершись руками на стільницю. Голова опущена, плечі напружені, спина застигла — вигляд у нього був такий, ніби він намагався зрозуміти, чи не привиділося йому все це. Наче ось-ось мав прокинутися вдруге й усвідомити, що папуг, жінок і абсурдних звинувачень не існує.

Він глибоко вдихнув.
Потім ще раз.
Повільно видихнув — так, ніби випускав із себе рештки терпіння.

Випростався й повернувся до Андрія. Тепер він виглядав зібранішим, холоднішим, майже діловим — таким, яким ставав завжди, коли хаос нарешті переходив у фазу «з цим треба щось робити».

— Треба ще раз переглянути записи з камер, — сказав він уже спокійно, без крику. — Усі. Від самого початку.

Андрій кивнув, ніби саме це й крутив у голові весь цей час.

— Вони в мене в кабінеті, — додав він.

Хлопці вже зібралися виходити, коли я втрутилася:

— Дівчата теж їдуть.

Слова повисли в повітрі рівно на секунду.

Андрій повільно обернувся й глянув на мене своїм фірмовим поглядом «от тільки не починай». Тим самим, яким він зазвичай дивився перед тим, як я робила щось дуже неправильне, на його думку. У цьому погляді було все: втома, роздратування, прихована тривога і чітке переконання, що без нас було б простіше.

— Навіть не думай, — промовив він.

А от Льоша миттєво встав на мій бік — із таким ентузіазмом, ніби чекав цього моменту.

— Так навіть краще, Гром, — заявив він упевнено. — Бо хто знає, де вони опиняться наступного разу, якщо залишити їх самих.

Він багатозначно подивився на мене.

— Минулого разу Єва чудово допомогла з розслідуванням, — додав він і підморгнув мені так, ніби ми щойно провернули щось дуже секретне. — А раз ми знову сіамські близнюки, то все логічно: де я — там і вона.

Я ледь стримала усмішку.

Андрій мовчки закотив очі. Повільно. Демонстративно. Так, щоб усі зрозуміли масштаб його внутрішнього страждання. Видно було, що думка залишити мене десь зачиненою у кімнаті без вікон, здавалася йому привабливою, майже терапевтичною, але сперечатися він не став.

Замість цього він просто різко розвернувся й попрямував до виходу.

— Через вас мене колись посадять, — буркнув він, уже відчиняючи двері.

— Та не вперше ж, — весело кинув Льоша й рушив слідом.

Перед дверима він на мить зупинився й ледь помітно виставив кулак. Жест був швидкий, майже непомітний для стороннього ока. Я, не задумуючись, стукнулася своїм.

Наш маленький, нікому не зрозумілий ритуал.
Без слів. Без пояснень. Просто знак: ми в цьому разом.

Я завжди вважала, що бачила в житті все.
Дивних людей. Абсурдні ситуації. Рішення, які не мали жодного сенсу.

Але зараз, сидячи в машині Андрія — який демонстративно ігнорував мене після сварки, дивлячись тільки на дорогу, — та слухаючи, як Льоша щось весело бурмотить собі під ніс і періодично підморгує мені в дзеркалі заднього виду, я чітко усвідомила одну просту річ: у нас дуже дивна компанія.

— Ти взагалі знаєш, що означає «сіамські близнюки»? — буркнув Андрій, не відриваючи погляду від дороги, коли Льоша вкотре згадав про наш «нерозривний зв’язок».

Його голос був рівний, але в ньому відчувалася та сама стримана роздратованість, яку він зазвичай ховав за холодною логікою. Така, що проривалася лише тоді, коли хтось занадто довго діяв йому на нерви.

— Це метафора! — обурився Льоша, розмахуючи руками так активно, ніби ми сиділи не в салоні автомобіля, а на сцені перед повним залом. — Ми з Євою напарники. Команда. Єдність протилежностей.

Льоша зробив паузу, щоб надати словам ваги, й урочисто додав:

— Ми взагалі вирішили детективне агентство відкрити.

У машині повисла коротка, але дуже показова тиша.

Андрій на мить перевів погляд із дороги на Льошку. Потім — на мене. Його очі звузилися, ніби він швидко складав у голові пазл, який йому зовсім не подобався. Ще за секунду він знову дивився вперед, але ледь помітно похитав головою.

— Все навіть гірше, ніж я думав, — сказав він спокійно. Занадто спокійно.

Це прозвучало не як жарт. І не як перебільшення.

— О, я б так не сказала, — пробурмотіла я, відвертаючись до вікна.

Я дивилася на них, аби не дивитися на Андрія. А ще — щоб не видати, як у грудях щось неприємно стискається.

— Ти сама напросилася їхати, — різко кинув він, навіть не повертаючи голови.

Слова були сухі, як ляпас.

— Я напросилася?! — я ледь не вдавилася обуренням і різко повернулася до нього. — Перепрошую, що захотіла бути в курсі власного можливого арешту! Дуже зухвало з мого боку, правда?

— Ніхто тебе не арештує, — відповів він так само різко. — Я не дозволю.

Машина на мить знову наповнилася тишею.

Я відкрила рот… і тут же його закрила.