28

Андрій

Я прокинувся від того, що промені сонця вперто пробивалися крізь штори, світячи просто в обличчя. Світ повертався повільно — з теплом у тілі, з важкістю приємної втоми, з уривками спогадів, від яких у грудях щось стискалося.

Я ворухнувся — і тільки тоді відчув тепло поруч.

Єва.

Вона лежала спиною до мене, згорнувшись у клубочок. Її волосся розсипалося по подушці, оголюючи шию, дихання було рівним і спокійним. Моє тіло ще пам’ятало кожен її дотик, кожен звук, кожну мить, яку ми прожили разом.

Я повільно провів рукою по її спині, кінчиками пальців торкнувся оголеної шкіри — обережно, майже несміливо. Вона заворушилася й різко розплющила очі.

Наші погляди зустрілися.

У цю секунду я не знав, чого чекати. Усмішки. Холодності. Слів, які зруйнують тишу.

Я не стримав усмішки.

— Добре спала?

Вона мовчки дивилася на мене.
Не відводила погляду, але й не поспішала його наповнювати словами. У її очах ще не було відповіді — лише сон, що повільно відступав, уривки спогадів минулої ночі й щось нове, крихке, ще не назване, що тільки починало формуватися між нами.

Я відчував, як у мені напружується кожен м’яз. Уже приготувався почути щось на кшталт: «Це була помилка» або «Давай забудемо». Фрази, які зазвичай звучать після ночей, що не вписуються в логіку, але назавжди змінюють реальність.

І саме тому ця тиша була страшнішою за будь-які слова.

Бо після неї вже нічого не буде, як раніше — незалежно від того, що вона скаже.

— Я хочу їсти, — раптом сказала вона.

Просто. Буденно. Ніби не було ні ночі, ні напруги, ні цього погляду, від якого в мене стискалося всередині.

Вона потягнулася, прикриваючи груди ковдрою, і в цій звичайній, майже домашній дії було більше життя, ніж у будь-яких серйозних зізнаннях.

Я здивовано блимнув.

— Серйозно?

— Ага, — підтвердила вона так само спокійно й швидко зіскочила з ліжка, ніби вирішила: думати будемо потім. А зараз — жити.

Я ліг на спину й провів рукою по обличчю, відчуваючи, як напруга поступово відпускає. Це була Єва. Вона вміла не аналізувати — принаймні не одразу. Не розкладати почуття по поличках, не ламати момент словами, не вбивати живе тим, що ще не готове бути озвученим.

І, чорт забирай, саме за це я її й кохав.

За десять хвилин я вже спускався вниз. Дім оживав: скрип сходів, запах кави з кухні. І з кожним кроком я відчував, як повертається реальність — разом із проблемами, питаннями й людьми, від яких нікуди не подітися.

— Ви нарешті прокинулися, — буркнув Льоша, сьорбаючи каву.

Він кинув на мене швидкий погляд і тут же всміхнувся — занадто задоволено.

— Добре виспався?

Єва, яка вже наливала собі чай, навіть не дала мені відповісти.

— А ти що, сидів тут і чекав, щоб це запитати? — кинула вона, не обертаючись.

Льоша пирхнув.

— Я просто радий, що ви нарешті знайшли спільну мову, — він зробив паузу, — хоча й дуже голосну. Єво, я не думав, що ти настільки емоційна.

— Стулитися, придурку, — пробурмотів я.

Льошка голосно засміявся.

Я лише закотив очі. Мені зовсім не було соромно. Я провів ніч з коханою жінкою — і вперше за довгий час не відчував потреби це виправдовувати.

— Гаразд, — нарешті сказав Льоша, трохи серйознішаючи. — Я дійсно радий за вас. Але проблема нікуди не поділася.

Він подивився на мене вже без жартів.

— Ти вже придумав, що будемо робити далі?

Єва сіла за стіл, обережно сьорбнула чай і подивилася на мене поверх чашки. У її погляді не було тиску — лише увага й готовність почути.

Я потер шию, глибоко вдихнув і так само повільно видихнув. Наче цим простим рухом намагався остаточно зафіксувати відчуття рівноваги, яке нарешті з’явилося всередині. Думки більше не бігли навсібіч, не нашаровувалися хаотично. Усе стало на свої місця — чітко, жорстко, без ілюзій.

Ніч дала мені не лише спокій.
Вона дала ясність.

— Так, — сказав я, відчуваючи, як голос звучить упевненіше, ніж кілька годин тому. — Пора з’ясувати, хто підставив Ладу. І хто насправді вбив Дмитра.

— О, нарешті, — озвався Льоша, злегка криво всміхнувшись. — А то я вже почав думати, що ти забув, навіщо ми тут.

Я не відповів одразу. Лише глянув на Єву — і впіймав її ледь помітну усмішку. Не широку, не показову. Ту саму, яку помічаєш тільки тоді, коли знаєш людину надто добре. У ній було схвалення. І віра.

Ні.
Я нічого не забув.

Просто тепер у мене з’явилося ще одне.
Те, заради чого варто довести цю справу до кінця.

Тепер я був готовий до чого завгодно.
Ну, майже.

Я знав, що ця історія ще далека від фіналу. Знав, що Маршал за хвилину почне сипати своїми «раціональними» ідеями, розкладати все по пунктах і схемах. Знав, що я, за старою звичкою, візьму на себе роль того, хто тримає ситуацію під контролем, навіть якщо контроль — це лише ілюзія. І знав, що Лада… Лада ще точно знайде спосіб ускладнити нам життя. Вона завжди знаходила.

Але я точно не очікував того, що сталося в наступний момент.

Двері в будинок розчахнулися з таким гуркотом, що повітря здригнулося. У приміщення буквально ввалилася жінка років шістдесяти — в леопардовому пальті, з ідеально укладеним волоссям і таким виразом обличчя, ніби вона прийшла сюди не розмовляти, а нищити.

— Де він?! — заволала вона з порога.

Голос був гучний, різкий, насичений люттю, яка не потребувала пояснень. Це був крик людини, звиклої, що їй відповідають.

Ми всі завмерли.

Я автоматично напружився і зробив пів кроку вперед — майже інстинктивно. Як завжди, коли в приміщенні з’являється хтось агресивний, неконтрольований і потенційно небезпечний. Тіло спрацювало раніше за розум. Плечі зібралися, погляд став жорсткішим, увага звузилася до неї однієї.

У цю секунду я ще не знав, хто вона.
Але вже відчував: цей ранок щойно перестав бути звичайним.